Алексей Волков - Вовчий місяць

— Демагогія, — вперто твердив Богдан. — Демагогія чистої води. Нічого змінити не можна… І ви самі це розумієте. Клеїте отут дурня, намагаєтесь переконати. У такому ключі нехай ваш Маркуш із виборцями своїми говорить. А я історик — справжній, не куплений, не зомбований. І просто твереза людина. Наше суспільство серйозно хворе. І не у тім річ, що за політичні сили при владі. Нехай навіть ваша прийде — однаково. Це нічого не вирішує. Нація некритична. Про що ви говорите? Війну зачіпаєте? Опоненти ваші винні, які зараз при портфелях? То скажіть мені — чого вартий народ, який на одній ділянці фронту воює, життя кладе, а через іншу їздить до ворога працювати, піднімати його економіку, бо там бабло, бо хочеться поїсти та вдягнутися, а у свого пана не надто заробиш? То чого владі тицяти, що у Росії бізнес тримає, що на війні гроші відмиває, як самі такі? Десятки тисяч українців у Москві на заробітках. Немає принципів. Існує лише один — усе продається. Крапка. Зараз усе пристойно. Гидити привселюдно на газоні і казати, що удобрюєш — тепер це нормально. Мости в кольори прапора вже в останньому селі розмалювали, а пляшки попід них як кидали, так і кидаємо. Тож розкажіть оте все комусь іншому. Не у владі річ. Скільки разів міняли? І що? Влада у народа така, на яку він заслуговує. У хворої нації не буває здорових лідерів і не може з’явитися постать, яка приведе до отого вашого «світлого майбутнього». І рятівна політична сила не прийде. Це повна утопія. Казка для дурників. Націю, що деградує, не врятує ні п’ятий, ні десятий «майдан». Ламаємо споконвіку — пару випускаємо, а далі нехай Божа воля править.

— Вас послухати — виходу взагалі немає, — скривився гість. — Все погано, усі погані, тому треба змиритись і не рипатись. Так виходить по-вашому? Це каже людина, яка нещодавно боролася в умовах, де будь-хто давно би здався? Ба більше — це віщує той, хто сам, висячи на волосинці, ще й намагався іншим допомогти. Синові своєму. Жінці, яка у лісі замерзала. Вона ж була тоді для вас ніким, не могли ви передбачити, як усе складеться. Просто чужа людина! Та, що є представником «деградуючої нації». Такої, що, оперуючи вашими поняттями, здатна лише ламати, смітити та усе продавати…

— Звідки вам це відомо? — остовпів Богдан.

— Служба працює, стараємось, не сидимо, склавши руки! На відміну від вас теперішнього…

— М-м… — Богдан з розумінням хитнув головою, — вражає. І все, зрозуміло, задля блага країни, задля людей…

— Саме так, — не змигнув оком співрозмовник. — Не можна не вірити взагалі нікому. Згадайте нашу зустріч. Ви також були тоді для нас ніким. Просто чужою людиною. Відчуваєте аналогію? І ми також не уявляли, як у нас із вами у подальшому складеться. А тим не менш, розібралися, не здали, відпустили. Навіть підтримали, якщо пам’ятаєте. Відчуваєте схожість у підходах? Ми також страждаємо на любов до ближнього. То чому у вашу щирість можна вірити, а у нашу — ні?

— Тому, що я називаю речі своїми іменами, а вам слабо. Я про жахливий занепад, а ви про славні традиції та потенціал. І це вже свідчить про те, що ви не є, принаймні, тверезими політиками. У нас хвора ментальність. Сидимо по вуха у лайні, скоро вже й носа на поверхні не лишиться, аби дихати, а замість визнати це і спробувати якось рятуватися, лише дужче піаримось, показові вистави влаштовуємо. «Волинку, баче, за п’ять кілометрів чути, а трембіту аж за десять. Горді, що українські…». Ну не маразм? Паради, нагороди… На цілий світ кричимо, що нам не смердить і навіть тепло. Заслугами предків одне одному вуха проїдаємо. Глянеш на усе, що навколо, — і сумніви мимоволі беруть. Чи не придумані оті заслуги такими як ви. Прогнили самі поняття, якими живе суспільство. Неможливо стати кращим, не усвідомивши наскільки ти поганий, не визнавши це. Тим-то наводити порядок треба починати з себе. Щоб змінилося бодай щось; треба аби кожен, поламавши свідомість, почав жити інакше. А у нас таке неможливо. Якщо так зроблять двадцять чоловік, інші сорок одразу цим скористаються. Такі ми є. На жаль.

— То беріть і дійте! Вчіть, примушуйте, приклад показуйте. Про це й мова. З нами боріться, кінець-кінцем, якщо вважаєте, що ми погані й плануємо лише маніпулювати вами задля здійснення своїх чорних планів. Беріть мандат і воюйте. Вдумайтеся — ви ж робили фактично те саме, тільки будучи голодним, босим та беззбройним. Сам-один! І однаково власну лінію до кінця гнули, ні на що не зважили. А зараз вам даються засоби для боротьби. Конкретні, потужні — на тарілочці. Ось депутатська недоторканність, ось гроші, ось команда! Ви ж перегони на одному подиху виграєте, це їжаку зрозуміло. А далі беріть і робіть те, що вважаєте за потрібне. Змінюйте усе, що не так. Замість цього ви намагаєтеся відсторонитися. Логіка де? Той, хто не бажає займатися політикою, повинен пам’ятати, що політика сама ним займеться, рано чи пізно. Ваш приклад — наочний. Що, невже не навчило?!