Алексей Волков - Вовчий місяць

Створивши каскад сторінок і вивівши малюнки та схеми, він визначився остаточно. Знайдений танк був німецьким і називався МТ-80. Пальці не завжди втрапляли по клавішах і це забирало час. Горталися нові сторінки. Відкривалися форуми копачів, що торкалися подібної тематики. Цікавило в цьому випадку лише одне — де у нього номер? Номери «Тигрів» та «Пантер» Другої світової писалися у тому числі на баштах, і віднайти їх було досить легко. Знайдений «вісімдесятий» був неповороткою потворою, гусениці якої сягали вище голови, а башта ховалася глибоко між ними. Доступ до неї ускладнювався. Де ж його номер?

Йому доводилося чути про везунчиків, яким пощастило відшукати німецький «Тигр». Гонорар за знахідку становив у таких випадках сто тисяч «євриків». Лише за координати місця знаходження! Далі запускався відлагоджений механізм співпраці тіньових діячів та чиновників, казали, навіть найвищого рівня. Стягалася немислима техніка й упродовж лічених днів знахідка оперативно пересікала кордони суверенної, аби дбайливо відреставрованою, зайняти належне місце у якомусь парку звихнутого закордонного колекціонера.

Ексклюзивність цього екземпляра не йшла у жодне порівняння з якимось там «Тигром», а якщо порівнювати з тигром живим, то з упевненістю можна було сказати, що Богдан зараз володів живим мамонтом. Відчуття одержимості охопило цілковито. У лічені дні належало ідентифікувати знахідку та надійно замаскувати. Так, щоб ніхто, жодним чином… Тепер усе залежало від ноута і його власних навичок роботи з документами, адже відкопати усе і знайти номер наосліп нереально. Якщо ж питання ідентифікації не вирішиться через інтернет, доведеться піднімати архіви. А отже, надійно законсервувати місце знахідки на зиму, відтягнувши таким чином реалізацію задумів мінімум на півроку.

Номер треба знайти вже. І тоді вимушений простій не мине дарма. Одинак за натурою та по життю Богдан розумів, що ведення подібних справ його методами важке та ризиковане. Проте, вдіяти нічого не міг і не бажав. Надто багато негативного життєвого досвіду важкою брилою лежало на ньому. Негативного у плані співпраці та довіри до інших. І тут вже не йшлося виключно про «чорну археологію».

Надвечір очі почали боліти. З’явилися дратівливість і невдоволення. Усвідомив, що гостро бракує часу. Завтра Новий рік. Якщо доведеться тупо просидіти за компом день-два, то копати вже не буде коли. На Різдво сипоне і — до літа. Пригадався відомий твір Хемінгуея про старого та море. Ніколи не страждаючи пристрастю до рибальства, Богдан тим не менш добре уявив, як то воно — загарпунити рибу, яку не в силі витягти. Старому, до речі, так і не вдалося.

Склавши ноут, він натяг спальника на голову. Якщо дихати усередину, легко ночується у неопалюваній машині навіть такої пори. Морозу ж немає.

І поринаючи у нервовий сон, він навіть гадки не мав, що на протилежному боці земної кулі ще одна людина, яка на відміну від нього набагато більше розбиралася у таких речах, як рибальство й океан, саме у цю мить також згадала неперевершений твір світового класика.

Аргентинське узбережжя в районі мису Текао доживало спокійний день. Щоправда, надвечір посилився вітер і з’явилися хвилі. Сейнер готували до заходу у бухту. Під галас обурених чайок вивантажували останні контейнери з рибою. Дель-Боска стояв на причалі, востаннє милуючись окресленими червоним сяйвом хмарами. Його пошерхла рука неквапно стерла залишки солі з обвітреного обличчя. День подарував очікуване задоволення й душевну рівновагу. Та й улов нівроку — кілька контейнерів макрелі. А красень-тунець, якого витягли вже надвечір, давно не потрапляв до його сітей.

Згадалась улюблена книжка. «Старий та море»… Чого раптом? Бо сам також вже старий, а море — найбільше кохання у його житті? Ні, навряд. Тому, що тунця виловили? Адже й рибалка з роману також боровся із тунцем. Ні, знову не те. Щось інше. Зрозумів раптово, й одразу спохмурнів. Упродовж останнього тижня дон Маріо жив із відчуттям, що загарпунив рибину, яку, можливо, не під силу буде витягти навіть йому. І враження це аж ніяк не пов’язувалося з океаном.

Піднявши комір пальто, Денис похмуро сунув галасливими вулицями. Погода застрягла у плюсах, вітер, здавалося, вмер, а про пору року нагадували лиш поодинокі «білі мухи», що залетіли невідь звідки. Торкаючись асфальту, вони одразу танули. Від марного тиняння у натовпі почали гудіти ноги, а тим часом належало згаяти ще понад три години.