Алексей Волков - Вовчий місяць

Подібні спогади не приносили задоволення, проте й не спричиняли мук сумління. А закінчувалися завжди стандартним висновком. Усі, кого довелося замочити, самі не були святими і так чи інакше мали на меті скривдити його. А отже заслужили. Таке життя — хто кого… І ще одна думка завжди проблискувала у свідомості — він сильний і здатний брати гору у смертельному протистоянні, адже розв’язання серйозних проблем шляхом убивства стало системою. Та слідом за цією, самостверджувальною, невдовзі з’являлася наступна — так буде не завжди і колись не пощастить. А отже незавидна власна доля відома наперед.

Годинник показав на дванадцяту, коли зупинившись у гамірному закутку біля підземного переходу, Денис розкрив щойно куплену пачку цигарок і закурив. Дванадцять годин до Нового Року, найбільшого свята минулого життя, коли на кухні звучав мамин голос, усі трималися разом, а сам він ще не став у глибоку колію, вискочити з якої немає ані можливості, ані бажання. Як складеться сьогодні? Де доведеться «празнувати»? Звісно ж, не у рідній домівці. Туди тепер зась. На вокзалі. Або ж у поїзді. Це за кращих розкладів.

Думка ж про імовірність гірших змусила сягнути рукою за спину, відхиливши вилог довгого пальто, і торкнутися зброї. Пальці пройшлися чорним металом, теплим від постійного контакту з його тілом крізь тоненьку імпровізовану кобуру, з якої зброя витягалася вмить. Поруч товклося досить народу, проте, як і годиться для великого міста, ніхто не звертав на нього найменшої уваги. Рука потягла зброю до себе. Пістолет вислизнув легко і, глянувши на нього, Денис пересмикнув затвор, засилаючи патрон до патронника. Нехай краще так. Боронь Боже, через дурні думки або ще яку дрібницю забудеш і тоді… Тоді отой прогнозований фінал станеться набагато швидше.

Сьогодні не можна. Зараз усе повинно минути без найменшої закарлючки, адже ставка — не лише його життя. Ще життя брата. Повне нещастя, а все-таки брат. Нічого. Виїдуть з країни — стане людиною. Поставивши зброю на запобіжник, який збивався одним порухом пальця, Денис уклав пістолет на місце. Ще якусь годину… Вона мине швидко. Годилося б купити картку поповнення для телефона і батарею — стара «труба» зовсім відмовлялася тримати. Ще бракувало залишитися без зв’язку у найвідповідальніший момент.

Ноги понесли його галасливою вулицею у відомому напрямку. Як же змінилось усе! Рідний Дмитроград викликав дискомфорт. Будинки та провулки, серед яких виріс, пізнавалися насилу. Люди стали чужі, мова теж. Швидше б назад. Припаливши чергову цигарку, він набрав Василя.

— Що у тебе?

— Можна жити. Ковбасить трохи…

— Потерпи. Ще трохи. І не втни якої дурниці. Не влети кудись!

— Не влечу. Не бійся.

— Ти усе запам’ятав?

— Так.

— Ну, дивись. Падай на коліна, лазь попід ноги і проси ще два дні. Це у тебе добре вийде. І по сторонах не лупися. Усе буде «чікі». Догнав?

— Догнав…

— Все. Більше не дзвонитиму. Набереш сам, коли якісь несподіванки. Не сци, братухо, прорвемось.

Думка, що той зуміє кудись «влетіти» в останні години перед справою, ставала нав’язливою. Хоч би сів, придурок, десь у кафешці і не ментелявся вулицями… Задзвонити ще раз? Та годі вже. Лише нервувати зайвими настановами. І без того ледве тримається. Купивши два «снікерса», Денис пішов далі. Йому — таке, а от Василеві не завадить вчасно кинути шмат у шлунок. Один сумнів справді бентежив. А може таки вартувало добути Василеві дозу? Тоді усе виглядало б надійніше. І ймовірність, що той невчасно відхилиться від курсу, дорівнювала б нулю. Пізно. Як буде, так буде.

Прискоривши крок, Денис повернув на головну вулицю, де просто за курсом височіла грандіозна споруда виставкового центру.

Цей заклад прокидався ще вдосвіта. Його персонал сходився на службовий вхід, коли навколо, здавалося, ще панувала ніч. Гігантський механізм запускав своє нутро, вставляючи кілька сотень прибулих, наче патрони, у гнізда стрічки, щоб потім за їх допомогою упродовж дня обслужити тисячі відвідувачів.

Усе це у повсякденні мегаполісу ще зі старих часів, коли збудували гігантський павільйон, називалося Виставкою. Щоправда, тепер жодними виставками тут навіть не пахло. Хіба що з десяток машин автосалону у нижньому залі хизувалися, виблискуючи боками і водночас відлякуючи цінами. А ще вечорами на другому поверсі відбувалися покази мод. Ото й усі виставки.

У величезних залах багатокрилої споруди робило закупи без перебільшення півміста. Досконало відлагоджений механізм торгівлі забезпечував мешканців усім — від продуктів та товарів широкого вжитку до сучасної габаритної техніки та будматеріалів. Ціни дещо перевищували базарні, зате в одному місці було сконцентроване все. Практично все.