Алексей Волков - Вовчий місяць

— Достатньо. Дякую, Батістоне. Більше не треба. Добряча «помийна яма». Зрозуміло. Хотілося б тільки уточнити, яка частина потоку їхніх емігрантів осідає у нас.

— Вже зроблено, — стрілка попрямувала у відповідний бік і на екрані з’явилися нові цифри. — Їхня діаспора у нашій країні налічує на сьогодні близько трьохсот тисяч. Щоправда, в основному це люди, які потрапили до Південної Америки на початку ще минулого століття і зараз вони звичайні громадяни, дотичні до своєї колишньої батьківщини хіба що рудиментами культури. Потік теперішніх емігрантів незначний, втім, таки існує.

Рипнув стіл, звільнений від ваги масивного тіла і дель-Боска пройшовся залою. Океан сьогодні спокійний. Хвилі мирно накочувалися на скелястий берег, а коли піна відступала, галька іскрилася барвами під світлом призахідного сонця. Ще трохи — і червонястий диск торкнеться обрію.

— Скільки часу минуло від його появи у мережах?

— Сьогодні десятий день.

— І жодної реакції на наше звернення?

— Жодної. Або він більше не з’являвся в інтернеті, або… це взагалі не те.

— Я прийняв рішення, — дель-Боска швидко повернувся до крісла, всідаючись навпроти свого помічника. — Гадаю, імовірність висока. І нам потрібно діяти. Зволікати більше не можна. Це й так диво, що досі ніхто крім нас не наштовхнувся на нього. А тепер, коли натрапили ми, небезпека зростає. Якщо уявити, що наші системні адміністратори десь прокололися… або ж хтось із них працює на дві сторони…

— У нас надійні люди. Ручаюся. Проте…

Батістон вагався якусь мить.

— Патроне, я можу висловити власні міркування?

— Звісно, — погляд дона Маріо залишався зосередженим. — Я буду тобі вдячний за це.

— Тоді я застеріг би вас від поїздки, — стишивши голос, Батістон нахилився до нього. — Принаймні, вас особисто. Це може виявитися пасткою. Грою з боку наших ворогів та конкурентів. Імовірність такого розкладу ще вища.

— Імовірність, як така, існує завжди. — Рука дель-Боски спромоглася на інший характерний жест, обтерши гостро окреслений клин сивіючої бороди. Рух, який свідчив про неабияку зацікавленість та натхнення. — Але… будь-кого з нас — і мене і тебе… і навіть президента можна прибрати, не сплітаючи такого хитромудрого павутиння.

— Можна, — згодився помічник. — Але ліквідація фігури вашого калібру одразу викличе такий резонанс, що мало не видасться нікому. І наслідки будуть надзвичайно серйозними для усіх, навіть зацікавлених у подібній акції. А так… Ваше зникнення невідомо де, у нетрях занедбаної країни, назва якої ні про що не каже дітям у школі. Де ані цивілізації, ані закону. У них запросто ув’язнюють політичних опонентів. А заморожений збройний конфлікт на сході країни? Там за бажання не знайдеш кінців. І нічого не з’ясуєш. Патроне, пошліть мене. Адже я неодноразово доводив вам свою відданість. Ви сплануєте операцію, а виконаємо ми. І якщо усе вдасться, то успіх однаково буде вашим. Якщо ж ні… Я зумію дати собі раду. А вам у разі чого легше буде допомогти мені звідси.

— Дорогий мій Батістоне, — посмішка дона Маріо при цьому вийшла не надто веселою. — Я повністю довіряю тобі і вдячний долі, що маю такого друга та помічника. Проте існує один нюанс. Мені скоро шістдесят. За ці роки я встиг зробити немало. Наша корпорація міцна як ніколи. Я сам визначаю власну політику і навіть впливаю на політику держави більше, аніж якби був сенатором або президентом. У мене є земля, море, гроші. Та водночас роки минають, і невдовзі я буду позбавлений сил і можливості власноруч реалізовувати замислене. А доля тим часом дарує щасливий випадок — можливість здійснити те, про що мріяли мій дід, а потому і батько. Оцими самими руками я можу стерти ганебну пляму, яка майже сторіччя лежить на моєму роду. Чого варта людина, що знехтує таким шансом?

Дель-Боска знову підійшов до вікна, вдихаючи вечірній бриз. Диск сонця помалу занурювався у далеке марево океану, дихання якого мирно погойдувало яхти. Скоро ніч, коли засинає усе навколо. Усе, крім нього. Океан ніколи не спить. Схоже, цієї ночі їм не спатиметься обидвом.

— Питання щодо поїздки вирішене. Завтра ж негайно роби туристичні візи. Ми з тобою, Хорхе і Рауль. Обери маршрут через якусь із країн Західної Європи. І зрозуміло, усе в режимі найсуворішої секретності. Інша група нехай летить через Туреччину. Очолюватиме її Пасарелла, склад у п’ять чоловік визначиш сам. Нехай вилітають негайно, облаштовуються у їхній столиці й будуть напоготові. Це страховка — про всяк випадок. І останнє. До нашої групи треба знайти ще одного, п’ятого. В ідеалі це повинен бути етнічний українець, емігрант з числа останніх, не скомпрометований у політичному та кримінальному розумінні на своїй колишній батьківщині. Вимоги до його освіти та загального розвитку, сам розумієш, високі. Зверни увагу на моральні якості й надійність цієї людини, залучи психолога. Знаю, це важко зробити у короткий термін, але мусиш. Нам украй потрібен надійний гід — людина, що почувається у цій країні своїм. Сталися б у нагоді і його зв’язки.