Volker Kutscher - Німа смерть

Він анітрохи не здивований, він очікував такої відповіді ще до того, як побачив жадобу до грошей у її очах.

– Я вас дуже добре розумію, – запевняє він. – Звичайно, ви хочете виступати також в інших стрічках. Якщо дозволите мені бути цілковито щирим, особисто я ціную ваші давніші картини більше, ніж ваші ролі в звукових фільмах. Тож я хочу знову робити з вами картини, подібні до тих.

Він підносить келих і знову всміхається їй, ніби вибачаючись. Він може цілковито покладатись на дію своєї усмішки й свого голосу.

– Вибачте, будь ласка, за те, що я був настільки самовпевненим з цього приводу. Але кіно… кіно – це моє життя.

І це тільки половина правди. Без кіно він був би небіжчиком, він би давно помер.

День, коли він розбив дзеркало…

Бите скло зарипіло під ногою матері. Вона зупиняється посеред осяйного острівця дзеркальних скалок і дивиться на сліпу раму, в якій лише по краях стирчать блискучі гострі зубці – вінок застиглого полум’я. Її голос долинає наче здалеку, а однак – дуже зблизька.

– Що сталося? – питає вона.

Він не відповідає, він дивиться на неї мертвими очими, тими мертвими очима, яких він більше не може витерпіти і які він прогнав масивною склянкою води, скалки якої змішалися з уламками дзеркала, разом із краплями води, що спалахнула блискітками поміж скляними дрізками, перш ніж просочитися в килим.

Він назавжди вигнав примару, якою він став у цій кімнаті.

Мати, здається, зрозуміла, вона більше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупає скло під її ногами, вона наближається до його ліжка.

Він, мабуть, спав, він не помітив, як вона увійшла до кімнати. Він лежить і читає від п’ятої ранку. Частини доби, на які вони поділяють свій вихідний, для нього більше нічого не означають. Дні тижня нічого більше для нього не означають.

Чого вона хоче від нього так рано? Либонь, не запросити на сніданок? Це навряд. Вона ніколи не змушує його їсти – вона це полишає на Альберта, а її самої ніколи немає, коли він заковтує кілька куснів, що падають у його голодний шлунок.

Або дозволяє кожному куснику полежати кілька хвилин у роті, чекає, доки слина не розчинить його цілковито, а потім ковтає теплу кашку, насолоджуючись солодкуватим присмаком.

Він випробував обидва методи – пожадливе заковтування і повільне жування, – але жоден із двох не спроможний притлумити його голод, його вічний голод, вічне тло його життя, що пригноблює все інше. Життя, що не заслуговує так називатися. Його життя полягає в тому, щоб якось перетривати від книжки до книжки, від сну до сну, якось витримати проміжок часу між ними – часу, в якому тільки дихання, очікування і голод. Час – його ворог, він уже затямив це. Він зможе бути щасливим, тільки якщо він вирветься поза час.

Саме за це він сердиться на матір – за те, що вона повернула його в час.

Він чує її голос і дивиться горі, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожує вирвати в нього з рук.

– Доброго ранку, мій милий хлопчику. А ти знаєш, який сьогодні день? – простягає вона до нього руку. – Твій батько приготував для тебе сюрприз! Ходімо!

Він встає. Нерішуче – надто часто вони його заманювали облудними обіцянками і, зрештою, він завжди потрапляв у їхню пастку.

Але він не наважується суперечити.

– Обережно!

Вона допомагає йому взутися, щоб не поранив собі ступні, і накидає на нього халат. Він іде слідом за нею крізь довгу анфіладу кімнат – свою величезну розкішну в’язницю, де панують вічні сутінки. Вони спускаються по сходах і заходять у велику залу, в якій навіть його мати видається маленькою і заблуканою. Її підбори голосно стукають по кам’яній підлозі, а його кроки такі нечутні, ніби він уже мертвий, ніби він уже настільки мертвий, наскільки почувається.

Він здивований, коли вона відчиняє двері підвалу, які, зазвичай ніколи не відмикають. То його дідусь, розбагатівши на торгівлі акціями, звів у районі Ванзеє вигадливий середньовічний замок у темному готичному стилі, популярному в передвоєнну добу. Двері підвалу нагадують двері підземелля.

Що вони там для нього наготували?

– Не бійся!

Помітивши його вагання, мати усміхається і бере його за руку; вона повільно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немає затхлого спертого духу, але підземелля йому не подобається – він боїться, як завжди, боїться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному підземеллі стежити за ним, либонь, іще зручніше? Так, що вже й мати більше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.