Volker Kutscher - Німа смерть

– Ви чекали на неї? Куди далі поїхали? Може, до якогось залізничного вокзалу? Чи в аеропорт?

Зільке заперечно похитав головою.

– Ні, там знайшовся якийсь, що її зустрів, а потім…

– Хтось на неї чекав?

Таксист кивнув.

– Стояв там на розі і чекав. Навіть із квітами, з розкішним букетом. На вигляд був теж, як актор.

– Ви упізнали його?

– Нє. Ніколи до того не бачив.

– Але думаєте, він актор?

Зільке знизав плечима.

– Ну, з вигляду, міг би бути. Дуже елегантний. З вигляду хіба скажеш? Тому що це виглядало так… От Вівіан Франк – то актриса, якщо я не помиляюся.

Рат витягнув з кишені світлину Рудольфа Черні.

– Може, оцей був?

– Черні? Та ні, цього я знаю. А того я в жодному кінофільмі не бачив.

Рат сховав фото.

– Ви пам’ятаєте, куди вони пішли?

– Цього я не бачив. Я поїхав одразу на стоянку таксі і чекав на чергових пасажирів. – Він знову погортав свій блокнот. – Райнікендорф. Три чверті одинадцята. Правильно, я довго там простовбичив.

– І більше ніколи не бачили Вівіан Франк? Щоб вона знову показалася десь на вулиці? Вона, чи її супутник?

– Франк можна скрізь побачити – на кіноафішах. А у реальному житті, ні, я більше за тією адресою замовлень не мав. А що сталося, чому ви про те все розпитуєте? Це якось пов’язано з наркотою? То знайте, що я у своїй машині нічого такого не допускаю, вже ж можете мені повірити!

Рат у відповідь багатозначно посміхнувся і розпрощався з таксистом.

На вулиці він закурив і, сівши в машину, одразу опустив скло. Йому треба було чимшвидше позбутися запаху, що зачепився в носі. Він із дитинства ненавидів смажену печінку, якою регулярно напихала його мати. Її улюблена страва. Навіть після героїчної смерті старшого, вона й далі подавала її на стіл…

Він завів машину і рушив.

У неділю вдень вулиці в місті були майже безлюдними. Рат припаркував «Б’юїк» перед винною крамничкою. Перехрестя на розі з Рурштрасе мало цілком звичайний вигляд – вулиця як вулиця. В одному будинку тут на першому поверсі розташувався ресторан, в іншому – салон чоловічого одягу, а поза тим, будинки нічим не вирізнялися серед решти. Рат вийшов із машини і роззирнувся довкола. Що, у біса, могло привабити сюди Вівіан Франк? Приватні вивіски на будинках заявляли про юристів, лікарів і податкових консультантів – жодного кінопродюсера. Імена на поштових скриньках теж нічого Ратові не підказали. Хоча, з іншого боку, кінозірки, мабуть, не вказують на поштових скриньках своїх справжніх імен. Тут навіть не було туристичної агенції, з якої вона могла б забрати свій квиток на поїзд чи літак. Ресторан, однак, мав певну особливість – то був китайський ресторан. «Янґтао» повідомляла неонова вивіска, хоч би що це означало. У будь-якому разі Рат не знайшов тут відповіді на свої запитання. Чому восьмого лютого Вівіан Франк взяла таксі до Гогенцоллердама, а не до вокзалу Ангальтер, де чекав на неї Рудольф Черні? І що вона робила після того, як вийшла з таксі? Йому належало з’ясувати, що їй треба було на цьому розі. Показувати фото акторки можливим свідкам було б справою не надто перспективною – у неділю в цьому кварталі майже не було людей. Можливо, йому варто розпитати Оппенберґа, чи підказує йому щось ця адреса. Якби десь тут мешкав інший кінопродюсер, це був би великий крок до розкриття загадки. Рат повернувся до машини і сів за кермо. Подивився на годинник. Пів на першу. Порожній шлунок нагадував про голод. Однак апетиту не було – і не тільки через відвідини квартири таксиста. Він сердито вдарив долонею по керму. Холера! Він уже був майже забув про неї. Принаймні, траплялося, що по кілька днів поспіль навіть не згадував про неї.

Хто, на бога, той персонаж? Той засранець! Чоловік, якому спало на думку перевбратися на карнавал ковбоєм, просто нікчема! Либонь, який адвокат.

Він не хоче повертатися думками до Шарлі, але що він може вдіяти?

Не зупинятися ні на мить, перебувати в постійному русі! Мчати, мчати, мчати. Рат запустив мотор і помчав.

Він не мав конкретного пункту призначення, він просто колував містом, повертаючи там, де трапиться, як йому здавалося. Кінець кінцем, він потрапив у район Моабіт. І майже автоматично виїхав на Шпенерштрасе.

Він повільно прокотив повз її будинок. Що він собі надумав, на що сподівався, що боявся побачити?

Він зробив коло навкруги усієї кам’яниці, потім повернув праворуч і зупинив машину через дорогу, акурат навпроти дверей до її будинку. Вимкнув мотор і закурив. Останню вже цигарку з коробки. Те, за що він іще вчора лаяв би себе як некурящий, сьогодні було йому знову на розраду.