Єжи Данієль - Боротьба триває

Привели його до графського палацу, в якому, очевидно, містився німецький штаб, бо там було багато офіцерів чи, може, й генералів. І вчинили щось таке, ніби суд, але їх ні про що не питали, все вирішувалося німецькою мовою. Всіх їх засудили на смерть за тих двох, кого партизани вирядили в пекло, і зараз же заходилися виводити на страту. Цілу ніч просиділи люди в льоху. А ніч та була страшна, бо всі знали, що з ними буде і що життю їхньому настав кінець. Ольчак був сам не свій, то співав, то молився, просив бога помилувати дванадцятилітнього сина. Утекти було неможливо, бо ж навкруги височіли грубі мури, на сторожі стояли вартові. На світанку їх усіх забрали з льоху, лише чотирьох чоловіків якийсь офіцер з моноклем звелів залишити під вартою. Тих, кого забрали, розстріляли одразу на леваді біля ставу, йшли вони на смерть зі словами: «Хай живе Польща!» А ті четверо, котрі залишилися, мусили хрест свій нести далі. Їм наказали повкидати трупи розстріляних у воду, після чого знову відвели до льоху. Були серед них Качор, молодий Земба, Старовський і кульгавий Копець, бо ж був ще й щербатий Копець, але той сидів у лісі, в загоні «Роха», і дослужився там до сержанта, і, як писала твоя мати, а моя сестра, за відвагу був недавно удруге нагороджений Хрестом. Надвечір їх вивели з льоху. Старовський з Качором несли якусь скриньку. Гестапівці привели їх до палацу і наказали Зембі й Копцю викопати під стіною у фундаменті яму. Потім полонені вклали скриньку до сховку, замурували її й замели сліди. Тоді вони й збагнули, що це велика таємниця і що жити їм не судилося. Старовський почав плакати і хреститися, його тут же й розстріляли. А трьох його товаришів повели до ставу і звеліли бігти поперед себе. Вони побігли, і Качор подумав, що сталося чудо і їх помилували, але в цю ж мить пролунали постріли. Копець упав мертвим, а Зембі куля влучила в крижі. Казав мені Качор, що сам він упав і прикинувся неживим, гадав, що есесівці не помітять. Однак вони підійшли спочатку до Земби і просто в рот вистрілили йому з автомата, а потім стали над Качором і почали бити його носаками. Не витримавши болю, він почав стогнати і благати, щоб його скоріше добили. Тоді один з німців різонув автоматною чергою Качорові по ногах. Після цього він довго мучився, але вижив. Згодом потрапив у радянський шпиталь. Розповідав, що сам не знає, навіщо тоді німці залишили його живим. Мабуть, хотіли, щоб він, поранений, довше мучився. Качор лікувався в радянському шпиталі, а згодом з допомогою Червоного Хреста переїхав у Швецію чи навіть у Швейцарію, звідки його забрала якась сім'я до себе в Австралію, бо нікого з близької рідні уже не мав, тож вони сподівалися, що служитиме їм за шматок хліба.

Оце і все, що зміг написати тобі, дорогий мій небоже, про муки людей з нашого села Сокольники, які, як і весь народ, страждали під час окупації і боролися з фашистами. А наших односельців дуже багато було в партизанах, про що тобі, мабуть, розповідали у школі вчителі і вдома батьки. Говорив мені ще Качор, що в тій схованій у стінах палацу скриньці мали бути дуже важливі речі або ж награбовані у поляків коштовності. Качор нікому про них не розповідав, бо довго хворів. Стільки років минуло, тож він гадає, що цю скриньку, напевно, хтось знайшов або й усе пропало, якщо там були папери.

Ось про все це й розкажи комісії докладно, бо не можна про такі злочини забути і не покарати душогубів… Міцно цілую тебе, вчися добре, щоб став пілотом, як про це мрієш. До матері твоєї пишу окремо, а цей лист тільки для тебе, бо ти хотів про все це дізнатися. Небіжчика Качора я навіть розпитував, де вони той сховок викопали, так, з цікавості. Він сказав, що в одному з причілків палацу, але в якому — лівому чи правому, він уже не пам'ятає. Твій рідний дядько Станіслав».

Підпис з закарлючкою, розцяцькований кольоровими марками конверт, чітко виведена адреса учня восьмого класу загальної школи села Сокольники Бяла-Подляського повіту Вінцентія Мацеяка. За дивним збігом обставин лист опинився на столі в полковника Рогалі. Мацеяк похвалився тим листом учителеві польської мови, а той, своєю чергою, витлумачивши лист як мовну вправу, носив його довгий час при собі і якось показав своєму товаришеві — офіцеру.

Офіцер, прочитавши листа, вирішив, що він може зацікавити приятеля, працівника контррозвідки.

«Довгий, цікавий лист, — подумав полковник Рогаля. — Міг би той дядько Станіслав написати й спогади з часів окупації…» Він сидів непорушно ще кілька хвилин, потім натис клавішу диктофона: