Єжи Данієль - Боротьба триває

Знову опустили руки в кишені. Незнайомець узяв кілька коробок, подякував і одійшов.

— Невже тут немає сірників? — здивувався Бургер. Та ще не пролунала відповідь, як повернувся їхній гід. За ним з повною тацею поспішала офіціантка.

Через чверть години вони вже їхали до готелю.

В машині представник «Лісу» вгамувався остаточно. Вже перше знайомство він обернув на свою користь. Помітив на рукаві сонечко. «Добра прикмета», — подумав. Згодом, заклопотаний уже іншими думками, розчавив його мимовільним жестом руки.

Водночас у кабінеті на четвертому поверсі будинку, перед яким удень і вночі стоїть вартовий, сидів літній статечний чоловік, схилившись над кількома аркушами. Сонячні промені падали на лису голову, і лише жилки, які пульсували на скронях, свідчили, що чоловік цей не спить, а уважно вчитується у списані нерозбірливим почерком аркуші. Якийсь дурисвіт делікатно виправив граматичні помилки і без будь-якої поблажливості розставив розділові знаки. Але не на це звертав увагу чоловік за столом, якого товариші називали Бізон, а підлеглі, коли залишались у своєму колі, панібратським Татусь. Цей чоловік — полковник Павел Рогаля — вже кілька разів перечитував надісланого здалеку листа:

«Мій дорогий небоже Вінцентію! Сповіщаю тебе, що, богу дякувати, ми в далекій Австралії живі й здорові, і, хоча працювати нам доводиться багато, але не бідуємо так, як оті, що не мають роботи і змушені поневірятися по містах у пошуках шматка хліба… Зося вийшла заміж за поляка, що народився в цих краях і батьківщини ніколи не бачив, навіть польські книжки ледве читає, — але вона його навчить. Хлопець працьовитий, і вони кохають одне одного… Він механік, отже, біди не знатимуть, навіть коли в них будуть діти. Дружина моя, твоя тітка Агнешка, останнім часом хворіє, навіть за курми нікому доглянути — здихають. Але дістали ліки, і їй тепер уже краще.

Живемо тут, як одна сім'я, бо хоч нас і мало, але рідної Польщі не забуваємо. Останнім часом було в нас двоє весіль і один похорон. Помер наш краянин Станіслав Качор, якого ти не знаєш, хіба що мати твоя пам'ятає. Він лише один уцілів, а інших безневинно гітлерівці розстріляли, тікаючи напередодні нашого визволення. Із Станіславом Качором ми приятелювали, було йому дуже важко, коли сам, без сім'ї, мусив працювати нічним сторожем. Розповідав мені часто, як гестапівці забрали його з хати — а мешкав він «біля хреста» під лісом — разом з дружиною і п'ятнадцятирічним сином Павликом. Сім'ю і сусідів Качорових стратили, а його та ще трьох поляків тримали у льоху графського палацу. Потім їх теж розстріляли, і він один якимось чудом залишився живий, зробився лише на все життя калікою — йому прострелили ногу. Похорон був пишний, з корогвами й попом, і співав хор над могилою. Висилаю тобі, любий мій небоже Вінцентію, посилку, а в ній жувачку і бумеранг, який купив, щоб ти міг показати його своїм товаришам-гарцерам [1] Молодіжна організація у народній Польщі. .

Ти писав мені, що в Польщі є комісія, яка збирає різні документи про злочини фашистів, щоб їх покарати, і просив, аби я написав, як було знищено наше село Сокольники, все докладно, як під присягою, бо хочеш про все те розповісти своїм товаришам, а з наших листів знаєш, що тут, в Австралії, живе єдиний свідок — власне вже небіжчик — Станіслав Качор.

Немає його вже на світі, отож пишу, що не раз чув від нього. Прийшли тоді в село есесівці й солдати, а діялось те десь у липні 1944 року. Фронт був близько, і оборонялися вони вперто, але сили радянських і наших військ переважали. Оточили гітлерівці хати і наказали виходити і старим і дітям. Ратайчака — сусіду моєї матері Альбіни і батька мого Рафала — куля наздогнала, коли він вискакував у вікно, щоб утекти до лісу. Розстріляли також Мацеякову і моїх батьків, а твого дідуся й бабусю теж так, ні за що ні про що, може, за те, що не досить швидко покидали рідну оселю. Людей зігнали до хреста, що стояв, а може, й досі ще стоїть при дорозі під лісом, і почали рахувати їх і ділити на групи. Перекладач сказав, що ми польські бандити і комуністи, допомагаємо партизанам, за що всі будемо покарані. Але зараз розстріляють не всіх, а лише двадцятьох, по десять чоловік за кожного німця, що їх наші, як скажених собак, десь повбивали, але де саме — не сказав. Та й про тих собак теж не говорив, але всі зрозуміли, що так воно є. Потім карателі почали стріляти людям під ноги. Вибрали п'ятьох жінок і п'ятнадцятеро чоловіків, поміж них — як говорив Качор — наймолодший мав років дванадцять, то був Юзек Ольчак. Тих, що залишилися живими, погнали рити окопи. І ще Ольчакову замучив один есесівець, бо за сином і чоловіком страшенно побивалася і кляла німців… А тепер про те, що міг бачити лише небіжчик Станіслав Качор, який був серед тих чотирьох страчених.