Єжи Данієль: Боротьба триває

— Ти не повіриш, — Шиманський затягнувся димом і уважно поглянув на Тржаску, прагнучи зацікавити його ще більше, — але наступної ночі я вже не спав. Марися спочивала в іншій кімнаті. Уявляєш, що сталося?!

— Певно, хлопчак знову з'явився і знов нівечив афіші…

— Саме так! З'явився, але я цього разу його не сполохав. Пильнував на нього і вранці, але сьогодні неділя, очевидно, він зробив собі вихідний. А в понеділок напевне прийде знов.

Далі Шиманський розповів Тржасці, що не пошкодував п'ятдесяти злотих і найняв сімнадцятирічного сина сторожа, щоб той чергував і вночі. Хлопець мав Затримати цього охотника псувати афіші.

— І хочеться вам ото, Шиманський, бавитися в злодіїв та поліцаїв тільки для того, щоб завдати шибеникові доброї прочуханки? — запитав Тржаска.

Шиманський відказав, що йому не до жартів. Він мусить з тим хлопцем поговорити серйозно і, можливо, запросити його до театру на якусь виставу для молоді.

— Мати й батько за ним, мабуть, не вельми пильнують, і його вабить вулиця. Треба його виховувати. Виховувати! — повторив настійно, і капітан кивком голови потвердив мудрість цих слів.

Розмовляли ще довго. То про дружину Шиманського Марію, її слабе серце, то про плани Тржаски, котрий через тиждень збирався у відпустку. Пенсіонер Шиманський розхвалював відпочинок над морем, але капітан віддавав перевагу самотності. Вів любив гори. І коли згадав про гірські кришталеві потоки з фореллю, старий, бувши завзятим рибалкою, капітулював.

Розпрощалися, коли вже засвітилися вечірні ліхтарі.

Капітан поспішив вулицею, що вела до житлового масиву Батори, де він нещодавно поселився, наспівуючи одну з останніх модних мелодій. І машинально лічив на пальцях дні. Понеділок, вівторок, середа… Позичив ще два пальці з другої руки — лишався ще тиждень праці…

Того ж дня о десятій тридцять вечора у номері 207 гамбурзького готелю «Індекс» задзвонив телефон. Дзвінок був довгий і наполегливий. Сонний чоловік сердито засопів і вже хотів вимкнути апарат, але на думку, що саме починається «оте», вмить схаменувся.

— Спите, як ведмідь, Гальске! — крізь тріск у трубці долинули до нього слова. — Добре, що ви на місці. Все з незалежних від нас причин міняється. Виїздити треба негайно. Будьте готові, бо до вас уже виїхав другий фахівець, з яким і будете закуповувати «гриби». Бажаю успіху! — голос Мюллера став хрипкий і ненатуральний. — Старайтесь…

У трубці дзенькнуло, і розмова урвалася. Гальске заходився похапцем складати речі. Недбало кинув у валізу гербарій у пластмасовій оправі та згорнутий аркуш, на якому хтось написав дивні слова про пам'ятники великих поетів.

«Маю тиждень, — подумав він, — цілий тиждень, тобто сім днів…»

Літак ішов на посадку. Гельмут Бургер злегка стиснув лікоть Вольфганга Арндта, що сидів поруч, і обидва чоловіки задивилися на новий варшавський аеродром, що виднів унизу. Ще недавно мусили вони дивитися на місто «з висоти пташиного польоту», як пишуть автори рекламних проспектів, і ось незабаром, через кілька хвилин, уже їхатимуть його вулицями.

Коли після короткої перевірки паспортів вони покидали аеровокзал, з юрби тих, хто зустрічав, вискочив дебелий чоловік у кумедній картатій куртці і підбіг до них. Видимо, задоволений власною здогадливістю, почав знайомитися. Фірма «Ліс» могла пишатися своїм референтом відділу експорту: він не лише добре знав дві мови — польську й німецьку, але й також умів знаходити спільну мову з гостями, з першої хвилини створити привітну атмосферу, таку необхідну для налагодження ділових зв'язків.

— Вельми приємно з вами познайомитися, — міцно потискував він руки обом гостям. — Дуже приємно. Машина вже чекає, але мені ще хотілося б, — усмішка його була просто чарівна, — запропонувати вам з дороги чарку коньячку, так би мовити, щоб у горлі не пересихало…

Він так радів і так щиро просив, що гості не могли відмовитися. В салоні бару було майже пусто. Присадкуватий представник «Лісу» показував виставлені на полицях напої. Арндт, приємно втішений і задоволений кінцем польоту, усмішкою розплачувався за ті старання.

— Пробачте, чи немає у вас португальських сірників? — чоловік, що підійшов до них, тримаючи в руці незапалену сигарету, спитав чистою німецькою мовою.

Майже водночас обидва вихопили з кишень газові запальнички. Арндт сміючись мовив:

— Португальських сірників, на жаль, не маємо. Зате маємо німецькі. Рекламні…