Єжи Данієль: Боротьба триває

— Звичайно… — Фріц Лярг, він же Фред Гальске, енергійно потис подану шефом праву руку. — Постараюся виконати завдання швидко і якнайкраще.

— Постарайтеся, — почув він, коли вже виходив. — Натомість ми постараємося закруглити ваш рахунок у банку. Бажаю успіху.

Гальске спустився на перший поверх, де його вже чекав Глауке, щоб передати пакет інформаційних і рекламних матеріалів, декілька брошур, необхідних для новоспеченого інженера-лісівника…

Вдруге до будинку на тихій вуличці Гамбурга він уже не приходив. Чекав наказу про виїзд у готелі, ретельно вивчаючи матеріали, що стосувалися його нової ролі. Налагодив зв'язок із фірмою, представником якої вважався. А перша зустріч із супутником майбутньої подорожі обіцяла приємні хвилини в краях, що були йому давно відомі.

Варшава нічим не нагадувала Гамбурга; важко знайти схожість як в архітектурі, так і в історії обох міст, таких різних і кліматом, і загальною атмосферою? Того ж дня Варшава ще більше різнилася від портового західнонімецького міста. З самого ранку на безхмарному небі світило сонце, що обіцяло чудову погоду на цілий день.

Кав'ярня «Світезянка» вже багато років мала добру репутацію. Щиро кажучи, капітан Матей Тржаска до кави був не дуже охочий, любив каву хіба що тоді, коли сам заварював її за одним, лише йому відомим угорським рецептом, але на заздалегідь умовлену зустріч все ж ішов з приємністю. Старий Шиманський, попри свій похилий вік, був охочий до товариських розмов. «Хоч йому вже й за сімдесят, але тримається він добре…» — так подумав Тржаска про людину, що була найближчим приятелем батька і його, Мацея, опікуном.

Прийшов хвилина в хвилину. Шиманський сидів за столиком, а порожня склянка свідчила про те, що старий встиг уже випити чаю. Всміхнувшись, показав Матею на вільне крісло.

Людей, які мало знали їх, дивувало незвичайне приятелювання старого і молодого. Що могло єднати їх, таких різних віком і життєвим досвідом? Хіба що минуле, спогади про дні, коли Шиманський допомагав родині Тржаски, як Мацеєвого батька було заарештовано за саботаж і розстріляно…

Тржаска цінував старого майстра. Поважав його за бездоганну біографію, за погляди, яким він завжди залишався вірний, за правдивість і щирість. Любив розмовляти з ним про великі і дрібні справи.

Того дня Шиманський не почав розмови із смішних анекдотів. Сидів мовчки, насторожений, щохвилини підкручуючи вуса, що було ознакою хвилювання й кепського настрою.

Намагаючись відірвати старого від думок, капітан спитав, чим той заклопотаний.

— Які там клопоти, сину. Проблема, яка мене непокоїть, це виховання дітей…

Тржаска розсміявся:

— Невже дружина подарувала вам сина?! Тиждень тому я нічого про це не чув.

— Син?! У моєму віці?! — жарт Шиманському не сподобався. — Ти жартуєш, а проблема є, і не вигадана. Ти тільки послухай, що трапилось на моїй вулиці. І все це діти, підлітки…

Монологів Шиманського Тржаска вислухав немало, адже той завжди охоче розповідав усякі билиці, пересипаючи їх різними деталями та ліричними відступами. Капітан мимохіть позіхнув, і це не пройшло повз увагу старого.

— Розумію, тобі вже надокучило мене слухати. Потерпи. Хочу лише про одне тобі розповісти. Ще з юних років мною заволоділа велика пристрасть: театр. Ось і сьогодні мав іти з дружиною на виставу. Не кажу вже про телевізійні програми — жодної з них не пропускаю. Колись і сам мріяв про сцену. — Старий запалив люльку, кілька разів затягнувся, випустив кільце диму і провадив далі. — Отож, як ти знаєш, мешкаємо ми на Скелястій, на третьому поверсі, вікна моєї кімнати виходять прямо в сквер, де стоїть тумба для оголошень. Маю з цього певну вигоду — завжди знаю напевно, де, коли та які йдуть вистави…

Співрозмовець Тржаски знову дозволив собі відступ, але, похопившись, повернувся до попередньої теми.

— … Було близько п'ятої ранку, ще досвітній туман укривав місто. Хіба що трамвайні дзвінки нагадували про те, що починається ще один день Варшави. Мені не спалося. Довго перевертався з боку на бік, нарешті підвівся і, як звичайно, виглянув у вікно… Дивлюся ото, мій друже, а там, біля тумби, стоїть якийсь шмаркач, може, років йому дванадцять, і ріже ножем театральні афіші. Я як крикну на нього: «Ах ти ж, малий хулігане, ось як упіймаю тебе!»

Він як дремене та й зник за причілком будинку. Я почекав ще хвилин з п'ятнадцять, аж поки на вулиці не з'явилися люди…

Опівдні, як і завжди, вийшли на прогулянку. Дружина Шиманського зустріла якусь кумасю, а старий, згадавши ранковий випадок, пішов глянути на пошматовані афіші. Його здивувало, що хлопчина вирізав лише певні літери і деякі цифри, що сповіщали про дні й години початку вистав. Нікому про пригоду з афішами Шиманський не розповідав — певно, не хотів, щоб його вважали диваком, який через сущі дрібниці здіймає галас. Однак вирішив охороняти афішну тумбу.