Єжи Данієль: Боротьба триває

— Тридцять років? — Гальске здивувався вдруге. — Це ж сміття, нікому не потрібне, не варте ламаного шеляга шпаргалля. Навіщо нам з ним морочитися? Це збіса небезпечна гра, шефе…

— Гальске, ви пам'ятаєте операцію «Розмарі»?

Те, про що запитав Мюллер, він тієї ж миті побачив перед собою. Спогади наринули на нього великою, всеосяжною хвилею.

Що за наївне запитання, хіба можна про щось подібне забути? — Адже це була перша важлива робота, важливе завдання, в якому його роль була така істотна, що сам Гіммлер вручив йому Залізний хрест. Образи тих часів, які тепер постали перед очима, були яскраві, наче операцію «Розмарі» проводили лише вчора, а не багато років тому.

Мусили тоді страшенно поспішати. Лінія фронту, накреслена на картах, насправді вже не існувала, ситуація погіршувалась щогодини. Лише недобиткам пощастило втекти живими з котла, утвореного росіянами. Втікали з пастки, поставленої під Брестом, як польові миші. Бійці-сибіряки а чи інші, що, зрештою, не так важливо, далі воювали по-своєму: «фанатично», як казав тоді офіцер штабу дивізії майор Вільховен, і «вміло», як додав підлеглий його, лейтенант Гальске, що мав тоді інше прізвище. Прикриті баштами швидкохідних Т-34, вони підходили майже впритул до німецьких позицій і, раптом розігнавшись і тримаючи біля стегон пепеша, стріляли довгими чергами до останнього набою. Потім пускали в хід гранати і фінки, вихоплені з піхов на поясі. На перший погляд здавалося, що такий метод атаки скоріше нагадує самогубство, але їхні втрати не були більші, ніж передбачувані при «класичних» наступах, ефект же психологічний від такого методу мав нагоду оцінити й він, лейтенант Гальске, коли раптом опинився в першій траншеї. Здеморалізовані солдати вермахту не витримували натиску. Побачивши шеренги радянських воїнів, які наближалися, прикриті вогнем танків, після кількох пострілів вони почали відступати. «Бидло!» — мимоволі думав Гальске про своїх колишніх однополчан, забувши, що й сам ще з початку війни волів триматися чимдалі від лінії фронту.

Війська Білоруського фронту наступали безупинно. Була надія, що росіяни, можливо, затримаються на Бузі. Очікували на «чудодійну зброю», обіцяну фюрером… Марна надія!

Було це десь у липні 1944 року. Гальске тоді почував себе в безпеці. Разом з кількома солдатами він поселився в самітному будиночку на узліссі, віддаленому від фронту щонайменше на десять кілометрів. Тоді чекали вони два дні. Чого саме — це була таємниця, яку знав лише майор Ернст фон Вільхове. «Чекатимете, лейтенанте, в цьому місці зв'язкового. Хтось має приїхати сюди з гестапо, очевидно, штурмбанфюрер Кроль, який передасть вам три скриньки, їх ви повинні негайно приставити до палацу. Таке завдання».

… А Мюллер питає, чи знає він щось про операцію «Розмарі» — операцію, яка була для нього практичним екзаменом, перевіркою його сміливості і витримки. Чи можна взагалі забути ті дві ночі, що час від часу порушувалися артилерійською канонадою, автоматними чергами вартового, який у кожному кущі бачив замаскованого партизана? Чи можна забути ті дві доби нервової напруги й підсвідомого страху перед «комуністичними бандами», які, незважаючи на заспокійливі дії зондеркоманд, весь час давали про себе знати?

У тій халупі їх було десятеро; він — єдиний офіцер, семеро новобранців з останнього призову, кістлявих, невправних, уже немолодих, і лише двоє справжніх солдатів — отих з військ СС, на чию вірність можна було покластися, бо, як самі вони призналися, «добре натішилися» на радянській землі, отож на випадок полону не були певні щодо своєї долі… Так, не були вони тут у безпеці, але наказ є наказ, вони сиділи на місці, не певні, що їх не зімне якийсь ворожий полк, не знищить якийсь партизанський загін.

Нарешті на третій день очікування, по обіді, приїхав «мерседесом» штурмбанфюрер Кроль. «Швидко! Дорога кожна хвилина! — крикнув до солдатів. — Ледве вибрався з Любліна. Радянські частини можуть бути тут через півгодини. По дорозі нас обстріляла якась банда…» Двоє людей Кроля квапливо викидали з автомобіля вантаж.

«Вантажте все у нашу машину, — наказав Гальске. — Я з двома солдатами, а ви, — звернувся до вермахтівців, — добирайтеся до своєї частини самі. Пошукайте собі якусь підводу», — додав, бувши певний, що більше вже їх не побачить.

Кроль не марнував часу. Згадав з гіркотою: майор Вільховен знає, що йому, Кролю, робити зі скриньками і що він відповідає за їхню цілість… «Ними цікавиться особисто рейхсфюрер», — додав він на закінчення, пояснюючи свій нагальний від'їзд потребою «остаточно навести лад» у двох концтаборах містечка Бяла Подляска, ще окупованого німцями.