Єжи Данієль - Боротьба триває

Товариш завсідника, одягнений у картатий піджак, був тут уперше — офіціантка могла в цьому заприсягтися. Не бачила його ніколи. Їй навіть цікаво було дізнатись, про що вони могли між собою розмовляти. Тож з професійною люб'язністю підійшла до них і запитала, що ще має подати до столу, але вони раптом урвали розмову і замахали на неї руками. Знайомий з вигляду гість явно не погоджувався з пропозицією чоловіка в картатому піджаку, крутив головою, навіть голосно сказав: «Ні!» — потім замовк, застережений суворим поглядом свого співрозмовника. Проте згодом, мабуть, погодився, коли незнайомець, набравшись духу, замовив ще два лікери і красномовним жестом витяг із портфеля асигнацію в п'ятсот злотих. Офіціантка завважила, що тих «бабок», як називали купюри такої вартості столичні ділки, у портфелі було немало. «Гарний номер готують!» — подумала офіціантка, але в цей час у кав'ярню завітало нове веселе товариство. Ті двоє допили лікер і попрямували до виходу. Через хвилину водій таксі, ризикуючи правами за те, що стояв у недозволеному місці, під'їхав до «Данусі». Чоловік, що затримав машину, сів біля водія, назвав адресу:

— До «Глобуса» на Каровій…

Поручик Єва Томашевська сиділа поряд з учнем восьмого класу сокольниківської школи Вінцентієм Мацеяком. Хлопець вкотре захоплено розповідав про гарцерську дружину, яка збирає матеріали з часів війни, зокрема мортиролог навколишніх мешканців у роки окупації, щоразу посилаючись на чутки, що передаються з вуст в уста серед усіх без винятку сокольничан і навіть мешканців самої Бялої Подляски. Лист із далекої Австрії як додаток до туманної інформації про заховані скарби викликав у селі сенсацію. Зміст його вже ні для кого не був таємницею. Доморослі шукачі захованих скарбів уперто торували трикілометровий відтинок шляху від Сокольників до Константинова, щоб звідти, виправдуючись терміновими справами чи гостюванням у рідних та знайомих, потрапити на територію палацу і бодай одним оком глянути на фундамент будівлі, котрий сховав, як це було оцінено, — мільйон злотих, а можливо, й доларів.

Інженера Васяка, директора Державного рільничого господарства у Константанові, не захоплювали ці прогулянки з поблизьких і далеких околиць. Наказав сторожеві нікого без видимої потреби не пускати на територію. Літо обіцяло багато роботи, не час було займатися чимсь другорядним, коли близько жнива. До того ж Васяк нервував-ся, бо чекав механіка, який мав приїхати з Бялої Подляски і врешті-решт відремонтувати водокачку. Майстер не з'являвся, і в палаці не було води.

Але не про клопоти інженера Васяка розповідав Єві Томашевській Вітек Мацеяк. Признався, що йому поталанило, бо захворіла вчителька і уроки в школі тривали лише до половини одинадцятої. Тож зараз він вільний і готовий допомогти пані, яка приїхала з самої Варшави.

На подив хлопця, Єва лише щиро подякувала за пропозицію співпрацювати, сіла в машину, оточена юрбою дітлахів, і вирушила дорогою на Константинов. Водій Костжева щось насвистував, задоволений з чудової погоди.

Не проїхали вони й кілометра, як машину раптом занесло, і вона почала петляти, хоч дорога була й не вибоїста. Сержант зупинив «Варшаву», вийшов, і в словах, що їх він виголосив далі, переважали прокляття. Покришки на двох колесах були пробиті. По дорозі хтось порозкидав гострі сталеві гаки.

Було близько одинадцятої. Чоловік перевернувся на другий бік, розплющив очі, заохав і потряс головою, щоб відігнати сон. Ще не зовсім отямившись, здивовано глянув на стелю, помальовану олійною фарбою, на стіни й заґратоване віконце. Хоч страшенно боліла голова, та все ж намагався щось пригадати. Так, учора ввечері до нього пристав незнайомець, вони розговорились, і той запропонував йому зайти до ресторану поблизу ринку. Пам'ятав, що пили вони багато, випадковий партнер платив за все сам. Потім була якась веремія. Що трапилося після неї — не пам'ятав. Підвівся з нар і гикнув — він таки добре нализався.

Засунув руки до кишені піджака, але ні грошей, нї документів не знайшов. Раптом згадав, що час на роботу. Підійшов до оббитих бляхою дверей і почав грюкати в них кулаками. Та у відповідь почув лише глухий відгук.

— Механік уже прибув, пане керуючий! — сказав Стець, потискуючи руку Васякові. — Біля дев'ятої ранку заявився у мене в бюро. Я пояснив йому, що і як, де може стояти зіпсована помпа. Він узяв у нас на складі лопату й лом та й порається собі там.

— Лопату й лом? Механік?.. — здивувався Васяк.