Єжи Данієль - Боротьба триває

— Це для тебе, мій хлопче, — озирнувся навколо і додав пошепки: — Але це ще не все. Якщо хочеш мати м'яча, мусиш піти туди ще раз. На, — вийняв з кишені аркуш паперу, — це остання частина ребуса.

Хлопець старанно склав дані йому гроші.

— Дякую вам… А той останній аркуш я відразу спалив, як ви й звеліли. І це також обіцяю зробити як слід. Старому не вдасться мене спіймати, — підкреслив хвалькувато. — Він, очевидно, має ганж. Розумієте, не всі в нього вдома…

Чоловік кивнув головою:

— Старайся, то не шкодуватимеш. — Підвівся з місця, махнув на прощання рукою і залишив хлопця разом з його мріями про м'яч, такий самий справжній, як той, що ним грав сам Любанський з «Гурніка».

На стемнілому небі сяйнула змійка блискавки. Грому не було, а це означало, що найближчими днями дощу не передбачалося.

Жінка пересунула баняк з розпеченої плити на край, зняла накривку, і по всій кімнаті розійшовся гострий запах смаженої капусти. Обертаючись, глянула на чоловіка, що сидів край столу, і зціпила зуби. Хотіла нарешті сказати йому, що думає про таке життя, про безконечні, ось уже протягом кількох років, свої поневіряння, про страчені молоді літа і вічну біганину між кухнею, кошарою і полем, що пролягло вузькою смужкою під лісом. Грюкнула на стіл дві тарілки та алюмінієві ложки.

— На! — буркнула спересердя і, схрестивши на грудях руки, неприязно стежила за його неквапливими рухами під час їди. Однак не витримала тривалої тиші, яка ставала дедалі нестерпнішою. Зі всіх сил намагалася бути спокійною, і все ж з її уст спливали одноманітні слова, що виливались у струмінь жалю, скарг, нарікань. Нагадала йому про все: його похмурість, немилосердність, тривалі поїздки невідь-куди і по що, наглі вибухи шалу, коли випадково торкалася його паперів. Пам'ятала все… А він слухав і навіть найменшим рухом чи жестом не виказував зацікавлення чи образи. — … Напевно, до інших жінок їздиш на цій своїй машині! Ані хвилини спокою, ані допомоги від тебе! Теж мені велике цабе! — Намагалася хоч так принизити його, вказати на його нікчемність, вдарити по амбіції: — Тільки й знаєш по зайців у ліс ганяти. А оті твої диявольські пляшечки, що їх ховаєш у письмовому столі, оті паскудні бур'яни на городі, котрі я зараз повириваю… — Вже не була спокійна, голос її аж прискав люттю, вона зробила навіть крок до дверей, щоб цієї ж миті здійснити свою погрозу, але він, досі непорушний, раптом схопився з місця і з несподіваною силою здавив її за плече. Жінка аж скрикнула від болю.

— Замовкни, — сказав спокійно. — У мене свої справи, і я нікому не дозволю пхати до них свого носа. А зараз приготуй мені щось на дорогу. Мушу виїхати ще ввечері.

— Таж ти щойно приїхав! — з німим благанням заломила руки.

— Мушу їхати, — повторив з притиском. — Не гайся, лише приготуй якусь їжу. А коли хтось приїде з лісництва, скажи, що я поїхав у справах. Завтра-позавтра вернуся…

Шукала у шухляді ножа, щоб накраяти хліба. Відчувала, що все це безглуздо, але не мала вже сили, щоб здійснити давно задумане. Не могла від нього піти. Зрештою, куди? Схлипнула лише кілька разів, але він не звернув на це уваги. Присунув ближче до себе гасову лампу, щоб краще розгледіти записані на невеличкому клаптику паперу знаки, цифри, слова…

За вікном знову блиснуло. Почулося гуркотіння грому.

Вулиця була безлюдна. Шиманський сердито підкручував вуса і з-під насуплених брів поглядав на свою «аварійну службу». Син сторожа охоче взяв подану йому асигнацію. Спочатку він здивовано витріщив очі, почувши, в чому має полягати його робота, а тепер ліниво гойдався в кріслі, чекаючи сигналу, щоб тієї ж миті кинутись навздогін за якимсь шибайголовою, що різав на тумбі театральні афіші. Врешті сімнадцятирічного Роберта Гурку не дуже цікавила химерна пристрасть старого Шиманського. Він узяв гроші за те, що не спатиме, і, якщо той шмаркач з'явиться, йому треба буде його спіймати. Та й край.

Шиманський глянув на годинник. Наближалася четверта година. Ще раз з осторогою виглянув з-за фіранки і майже крикнув:

— Є! Увага! — він стишив голос до шепоту. — Підійди обережно і поглянь. Це він!

Хлопчак, за яким стежили, повільно обминув сквер, кілька разів уважно подивився на вікна квартири Шиманського, але, мабуть, нічого не помітив підозрілого, бо спокійно підбіг до афішної тумби, витяг із кишені маленьку картку і ніж а чи лезо — здалеку важко було розпізнати.

— Почекаємо ще дві-три хвилини, — повчав Шиманський. — Потім спустишся вниз, вискочиш із брами і приведеш його до мене. Ха! — випростався він задоволено. — Навіть не сподівається, що вже маємо його на мушці… Ну, йди, — сказав, стежачи за хлопчаком, який завзято длубався біля афіші. — Піймай його і приведи сюди. Але не бий, запам'ятай, не бий…