Єжи Данієль - Боротьба триває

Події розгорталися так швидко, як у ковбойському фільмі. Нащадок Гурків зі швидкістю спринтера вискочив із прочиненої брами. Напад був раптовий, хлопець не встиг пробігти й двадцяти метрів, як був схоплений за плече. Опиратись було марно, через кілька хвилин, коли всі спроби вивернутись і вдарити ногою дужчого супротивника не дали жодних результатів, малий капітулював і спокійно дав себе довести до кімнати, де на нього чекав Шиманський.

— Відпустіть мене! — кричав розгніваний хлопець. — Відпустіть! Він, — спійманий кивнув головою у бік явно задоволеного Гурка, — вивернув мені руку.

— Сідай, — запросив хлопця Шиманський. — Ось на цьому зручному кріслі. А тобі, Роберте, дякую, можеш іти.

Син сторожа бачив, однак, справу в іншому світлі.

— Це добрий пройдисвіт, пане Шиманський. Коли я тягнув його сходами, він хотів викинути якийсь папірець, наледве я відняв його, але вже такий пожмаканий, що годі розібрати, що там на ньому написано. А в кишені у нього знайшов двісті злотих. Такий шмаркач, а має стільки грошей. Напевно, краде…

Хлопець схопився з крісла.

— Це все брехня! Я ніколи не крав. Я, я… — він затнувся, обурений до глибини душі, знічений поразкою і компрометацію. — Я їх заробив…

Шиманський наполіг-таки, щоб молодий Гурка вийшов з кімнати.

— Але в разі чого, — затримався той біля дверей, — ви тільки покличте…

Залишилися в кімнаті удвох. Старий і хлопчак. Дивилися один на одного допитливо — і зненацька усміхнулися.

— Вірю, що ці гроші ти заробив, — сказав Шиманський, і перша крига між ними скресла.

Вже через півгодини хлопець сидів за столом і, не чекаючи особливих запрошень, уминав кулінарні вироби пані Марії. Шиманський мовчки дивився на його благеньку одежу, на ще дитяче, але вже уражене нелегким життям обличчя. В тарілці нічого не лишилось.

— Ви добра людина, — впевнено говорив хлопець. — Можете називати мене Томеком… Ви справді славний, але той дядько теж…

— Дякую, — церемонно вклонився Шиманський. — А маєш ще якогось знайомого серед старших?

— Маю, тільки він молодший за вас. І показніший. Грошей у нього багато… Це я для нього все робив. Ви мене не били, тому я вам розкажу, щоб і ви могли з цього скористатись.

— З чого?

— Звісно з чого, — зрадів хлопець, що зацікавив господаря. — Він якісь комбінації придумує для гри в спортлото. Розумієте…

— Не розумію, — покрутив головою заінтригований Шиманський.

— Це ж ясно, як день. Він сам мені про все розповів. У нього є знайомі в управлінні «Спортлото», і він знає щось про номери. Але сам грати боїться, бо його можуть накрити. Міліція, розумієте? На нього грають інші, а він їх лише інформує. І мусить бути дуже обережним. Через те й дав мені цю картку…

Шиманський уважно слухав. Поклав перед собою аркуш, видертий із шкільного зошита. Один бік його був заповнений колонками цифр, біля яких чорніли кілька літер. Завдання хлопця було просте: на театральній афіші час від часу й у відповідних місцях тексту він мав витинати то цифри, то букви.

— Але ж тут, між іншим, цифр набагато більше, ніж їх потрібно закреслювати на картках спортлото.

— Я теж це помітив, — хлопець допитливо глянув на Шиманського. І цифри більші за сорок дев'ять. Та цей пан сказав мені, щоб я тим не переймався, бо все вже продумано. Важливо, щоб хтось інший з цього не скористався. Але вам я розкрив таємницю, бо ви добрий до мене. Тільки щоб ніхто про це не довідався, бо тоді не виграєш мільйона, адже так?

— А ти хотів би виграти? — Шиманський підсунув хлопчакові шоколад.

— Я збираю гроші на м'яч. Люблю грати у футбол. Коли матиму м'яча, то зберу команду. Вже навіть назву придумав — «Шайтани Сантоса». Правда ж, гарна?

Думаючи про щось зовсім інше, Шиманський не відповів.

— Біжи, Томек, додому. — Він підвівся з крісла і подав хлопцеві на прощання руку. — Навідайся до мене при нагоді, ми ще поговоримо. А сьогодні ти маєш зустріч із тим паном?

— Сказав, що зустрінемося в Лазенках. Дасть мені решту грошей на м'яча. Брати? — завагався, не знаючи, як до цього поставиться старий…

— Коли зустрінетесь?

— Звелів мені прийти і чекати після сьомої вечора біля пам'ятника Шопену.

Шиманський блискавично зорієнтувався:

— Іди, але не розповідай нічого про нашу зустріч. Це, напевне, хитріша пташка, ніж ти гадаєш. Можливо, навіть злочинець. Але якщо ти постараєшся, то ми схопимо його…

— Ви що? Злочинець?! О, коли б це було так, то мав би про що розповідати хлопцям!.. Біжу, але ще прийду до вас… Оце так штука! — тішився наперед думкою про сенсацію, яка видалася йому цілком можливою.