Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Ну, раз не вона, то не вона. А скажіть, якісь постійні мужчини до неї заходили?

- Бували. Часом. Але дуже такі серйозні, солідні. Вони її зазвичай з роботи привозили. А так, щоб п’янки-гулянки та ще й до ранку - такого не було.

- Дівчатка ще забігали, - озвалася друга понята, - усі молоденькі такі, заклопотані. З курсів медсестер. Вона там викладала. А так, щоб такі, як оце на вулицях зараз - та ні в якому разі!

- А головне, щоб ви знали, об одинадцятій світло вимикала - і спати.

- Вона вам про родичів своїх щось казала?

- Та ні. Ми з нею в основному говорили, що у кого болить і чим лікувати.

- Ну що ж, громадяночки, сідайте-не стійте. Бо мені аби всю хату догори дригом не перекидати, треба подумати.

- А ви кави собі зробіть, - раптом порадила понята, - покійна не була би проти. Вона нас завжди вгощала. І нам зробіть, якщо можна. Там, на кухні все є.

Тут я допетрав, що жіночкам просто лячно було сидіти поміж плям крові. А кухня - то єдине місце, де не залишилося слідів злочину. Хоча ручки на всіх шафках і шухлядах теж були протерті.

Кава виявилася імпортною, чашки теж. Ми втрьох помістилися за столом, а дільничний пив свою пайку, стоячи в дверях. Ніхто з нас не зронив ані слова, я напружено думав, а решта були просто пригнічені. Тож допили, зафіксували все, що належить, на папері. Що треба - я вилучив, звісно, під протокол, вийшли, знову опечатали двері і розпрощалися.

Не встиг в Управі сісти за свій стіл, як Полкан уже дзвонить:

- Сирота, Генерал хвилюється, як у тебе справи по медсестрі.

- Товаришу полковник, якщо Генерал не вимагає доповісти і навіть не запрошує розповісти, а саме хвилюється, як справи, то пора нам усім хвилюватися за нього. І відповідно за себе.

- Так, холодний філософ, ти колись зі своєю грою словами дограєшся. Вибачай за тавтологію.

Ого! Наш Полкан і таке слово знає! Не здивуюсь, якщо він вдома ховає якийсь скромненький самвидав. Приміром, «Собаче серце» Булгакова. Чи навіть «Поему без героя» Ахматової. Кого ми тримаємо у своїх лавах?

Звісно, я так тільки подумав. Бо сказав зовсім інше:

- Вибачайте. Тавтоложити більше не буду. Доповідаю по справі. Завтра проведемо повторне опізнання підозрюваного на місці злочину з наступним допитом оного. Сподіваюся, що після цього можна буде робити певні оргвисновки по райвідділу.

- Зайди до мене! - наказав Полкан і поклав трубку.

Я зайшов. Начальник знову був у цивільному. Не інакше як кудись збирається. І не по службі. Щастить декому! А я от вперше за скільки років театр відвідав - і на тобі!

- Що накопав, Сирота, доповідай.

- Достатньо, щоб закопати одного дурного, але чесного старшого інспектора карного розшуку разом із його начальством.

- Хвалю за відвертість. І за своєчасне попередження. Готовий доповідати?

- Дозвольте попередньо об Старого постукатися.

- Не дозволяю, а наказую. Тільки бережи його, Сирота. Бо як Іван Борисович від нас піде, то й нам з тобою тут робити нічого.

Я закліпав очима, але змовчав. Зайшов до Старого і, як писав хтось із шкільних класиків, повів йому мою печаль. Старий партизан відреагував своєрідно:

- Ото не треба було нам із отим Мао Цзедуном знюхуватися. Краще б Чан Кайші підтримали. Тоді б не мучилися зараз з оцим… корейцем, китайцем чи як його там… одне слово - вузькооким. Сиділи б такі, як він, у себе вдома за Китайською стіною і різали би потихеньку на шматочки один одного. І їм розвага, і нам спокій.

- Ну, не кажіть, Іване Борисовичу! Про китайську філософію я промовчу, бо її толком навіть нам в університеті не викладали. Але з дитинства пам’ятаю, як мене вмивали над китайським тазиком, витирали китайським рушником і годували китайською рисовою кашею. Молоко, правда, було наше. Не кажу вже про металеві коробки з-під китайського чаю. У моєї мами одна ще й досі на комоді стоїть. Красива, зараза!

- А чим це все, Олексо, закінчилося? Культурною революцією і островом Даманським.

- Не кажіть, Іване Борисовичу, є ще хороший анекдот. Біжить китаєць по вулиці радянського провінційного містечка, залітає до продмагу і питає продавщицю: Рісі - є? Вона ошелешено: немає… Китаєць (з виразом обличчя: «так вам і треба!»): Ага!!!

- Якщо розібратися, то того рису у неї в продажу не було й тоді, коли ми з Китаєм браталися… але хто це знає, крім обехаесу?… Добре, Сирота, посиділи, поговорили, розійшлися. Працюй.

Наступного дня надвечір, якраз у ту пору, коли медсестру востаннє бачили живою, на тому ж самому місці, біля під’їзду кооперативу між Нивками і Святошином я не без задоволення влаштував невеличку виставу під протокол.