Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

Борис-психіатр за радянських часів, звісно, так і не захистився. Після 1991-го року на якийсь час дуже активно встряв у політику. Проте швидко в ній розчарувався і одного дня зник - разом зі своєю розкішною бібліотекою і унікальним зібранням записів джазу. Побіжно згаданий нами в одній із повістей Андрій Дмитрук стверджував, що Борис доживає віку в якійсь із затишних країн Центральної Європи.

Завдяки Інтернету розповіді про Олексу Сироту, його друзів та підслідчих потихеньку вибралися за межі України і розійшлися по світу. І одного дня на мій сайт надійшов неочікуваний лист із Хайфи - від Додіка та Мілки. Вони дякували, що про них іще не забули на батьківщині. Та головне не це. Цитую:

«…тепер нам є чим тицьнути в морди сусідам, що Мілка не стара курва, а літературна героїня. І Додік теж. А живемо ми тихо і сумно. Коли спекотно - вилежуємося на матрацах на підлозі під кондиціонером, а коли не дуже - сидимо перед хатою на стільчиках. Навіть коли палестинці пускають свої ракети. Згадуємо Київ, Поділ, Андріївський узвіз, Хрещатик, Піонерський парк, пляжі на Трухановому… і тебе з Олексою. Потім обоє плачемо, а Мілка знову повторює, що під жодним мужиком не мала такого кайфу, як від тої солі, що Олекса колись загнав їй з двостволки в дупу. Потім ми випиваємо грамульку для заспокоєння, співаємо «Як тебе не любити, Києве мій!» - і знову плачемо».