Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Нормальна версія. Невідомий зловмисник прекрасно знав, що робить. Але! Своєю дією він майже відкритим текстом стверджує, що твори Маркса-Енгельса не годяться навітьдля використання в якості туалетного паперу. Ключове слово - «навіть».

- У вас є ще щось додати, Олексію Михайловичу?

- Є. Мене б на вашому місці зацікавило, перш за все, чи є у бібліотеці заводу повне зібрання творів Маркса-Енгельса. Відповім одразу: немає, я перевіряв. Далі: чи є у когось із працівників підприємства вдома це безцінне видання? Можете не перевіряти. Це завод «Транссигнал», а не інститут історії партії при ЦК Компартії України. Тоді що у нас в остачі? Дозвольте інтимне запитання, Кириле Євгеновичу: ваш стукач на «Транссигналі» одержував нещодавно прочухана за бездіяльність? Можете не казати. Одержував.

- То ви хочете сказати…

- Ага. ІКД. Імітація кипучої діяльності. З усіма ознаками політичної провокації. Хочете доказів? Пошліть когось із молодих в найближчу бібліотеку, де це зібрання є. Нехай він перевірить тринадцятий том, а потім за формуляром встановить, хто брав його перший і водночас останній раз. Ще запитання є?

- Сідайте, не стовбичте. Як у вас справи з корейцем?

- Десь заліг. Чогось чекає. Ми теж - сидимо і чекаємо, доки він вистромиться. Більше ніякої інформації.

- Це правда?

- Ми з вами не в карти граємо, Кириле Євгеновичу. А у вас як справи в цьому напрямі?

- Скажу чесно: руки у нас дуже сверблять. Але нам їх зв’язали задовго до того, як цей кореєць об’явився в Києві. Більше я вам нічого не можу сказати.

- А більше й не треба. Я, знаєте, з недорізаних інтелігентів. Щоправда, лише в третьому поколінні, але за наших умов це вже крамола.

- Будьте обережні. А за підказку щодо нашого… олігофрена - дякую. Вашому начальству я скажу, що все гаразд. Будемо вважати - вам і цього разу обійшлося.

Нарешті Додік подзвонив. Звісно, не на роботу, а додому:

- Старий, готуй випивку, закусь і дівчаток! Дівчаток - подвійний комплект. Бордельєро передбачається напружене.

- Додік, ти скільки разів «Калину червону» дивився?

- Не пам’ятаю. То як щодо дівчаток і гулянки?

Він намагався жартувати, проте в інтонаціях відчувалася якась напруга. Хоча, може мені здалося. Чи телефон знову коники викидав.

- Ти ж знаєш, на це діло я завжди, як юний піонер. Салютую обома руками. Організуємо. Кажи коли і де.

- Котра там година на твоїх ходиках?

- О пів на другу… ночі!

- Це добре, бо ті, хто нас підслуховують, теж спати хочуть. Ти не пам’ятаєш, хто сказав: сьогодні ще рано, а післязавтра буде вже пізно?

- Ленін сказав. Шостого листопада сімнадцятого року. І, здається, теж о пів на другу ночі. Ще питання - як там наш спільний друг?

- Дозрів і знахабнів! Горілки бери побільше.

- То коли і де гуляємо, марксист!

- Завтра… тобто сьогодні буду знати. Підскоч у перерві до мого улюбленого гастроному.

- Обов’язково. На добраніч, діти.

- На добраніч, дідусю Панасе!

Дивна річ, але я миттю заснув і спав міцно. Вранці, не поспішаючи, рушив на роботу пішечки, обмірковуючи, як це все подати. Старому - щоб не образився, Полкану - щоб переконати, а Генералу - щоб він нічого не зіпсував.

На моє дике здивування Старий з Полковником уже чекали на мене біля входу, незграбно роблячи вигляд, що милуються хмарками над куцим сквером на протилежному боці площі. Тож мою появу начальство зустріло з полегкістю. Полкан навіть вибіг назустріч:

- Ну нарешті, нарешті! Пішли! У Генерала вже чекають.

По дорозі на другий поверх попередив пошепки:

- Крім «так точно!» і «аж ніяк!» - жодних текстів! Потім поясню. Ми в такому ж лайні, як і ти.

Іван Борисович не сказав нічого.

У Генерала на нас чекав сюрприз у вигляді двох добродіїв середнього віку, бездоганно зодягнених по-цивільному. Мигдалевидні очі, чорне волосся і специфічна засмага підказали регіон, де вони не лише народилися, а й працювали. У вищого, худорлявого нігті на руках були відполіровані і вкриті безбарвним лаком. Його кремезний супутник відзначався накачаними плечима завширшки мало не з генеральський стіл.

До речі, стосовно Шефа. Він сяяв:

- Товариші офіцери! Знайомтеся: це товариші з Середньої Азії. Карний розшук їхньої республіки.

Гості підвелися. Не просто встали, а саме перейшли з пози сидячи в позу стоячи так м’яко і граціозно, як це вміє робити лише одна жива істота - кобра.

Попри субординацію «колеги» першими вклонилися спершу Старому. Як там у «Білому сонці»? Схід - справа тонка. Особливо щодо поваги до літніх людей. Полкана привітали по-дружньому, без особливих реверансів, легким схилянням голови і рукостисканням.