Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Тільки одне: коли на каву? З мене.

- Ой, ти знаєш, це питання дуже далекого майбутнього. Зараз запарка просто божевільна. Але я пам’ятатиму…

Я поклав трубку і переповів Старому всю розмову з колегою. Він звично знизав плечима, але буркнув те, чого я від нього не чекав:

- «Дорогі товариші» граються, а у декого чуби тріщать.

Здається, всі ці азіати взагалі і корейці конкретно таки добряче дістали старого партизана.

- Олексо, агент у тебе надійний?

- Працює не часто, але вже як береться, то робить… це ви до того, чи не телебенькнув він, перш, ніж мене розбудити, у східному напрямку? Виключається.

- В такому випадку - бережи не тільки себе, а й його. Переговориш, від слідкуй, чи немає за вами хвоста. Власне, чого я тебе повчаю? Сам знаєш.

Рівно о тринадцятій ми з Додіком перетнулися біля входу до бакалійного відділу нашого улюбленого гастроному, що навскоси від Управи. Завдяки козирку над дверима і кіоску з цигарками на тротуарі тут була своєрідна мертва зона, яка не проглядалася з вікон горішніх поверхів навколишніх будинків. До того ж досить було увійти в прохідний під’їзд, щоб за кілька секунд розчинитися у заплутаному лабіринті старокиївських дворів, двориків, тихих провулків і пустирів, що тяглися через Поділ і Татарку аж до Куренівки.

- Твій зранку зачаївся у «Річарді». Прямо над моєю головою, фраєр!

- Конкретно - де?

- Горішній поверх. Там є квартира з вікнами на обидва боки. Прикрийте кухню, бо через вікно з неї по дахам легко зіскочити на гору - і там ви його вже не зловите. Хіба як оточите весь Узвіз, але він це одразу побачить.

- Клята квартирка!

- Не кажи, Сирота! Моя мама казала, що її до революції бомбісти винаймали, слово честі!

- Ік бісу історію! Як довго він там буде?

- Можливо навіть не ночуватиме. Щезне, як тільки стемніє.

- Скільки там людей?

- Він - і ще один. Хазяїн віддав ключі і пішов. Думаю, повернеться не скоро. Все! Мені пора. Бо й так дехто з наших уже косо дивиться. Боюсь, і «авторитет» не порятує.

- Спасибі. Привіт Мілці. І мамі. До речі, це не твоя бабуся бомбістам оту квартиру здавала?

- А ну тебе!

Я повернувся в Управу і доповів про все Старому. Той помовчав, а потім наказав:

- Перше: замість «стєчкіна» візьми «макарова». Бо там такі простінки хирляві, що твоя гармата їх вщент рознесе. Друге: де саме я буду координувати операцію, то моя справа. Втямив? Іди, готуйся.

Ми обклали будинок з усіх боків, за всіма правилами великої військової стратегії. Згодився вкотре партизанський досвід Старого. Перекрили не тільки всі входи і виходи з «Річарда», а й підходи до нього. Замполіт, котрий невідомо звідки дізнався про операцію, порадив евакуювати жителів навколишніх будинків. Ні, нормально? Ми тут мандражуємо, щоб у ту мить, коли до дверей корейцевої «нички» два кроки залишиться, під вікнами який-небудь «фашистський хунвейбін» не чхнув - бо тоді ще одним пороненням, себто зривом вагітності не обійшлось би. А тут дехто збирається видалити кілька тисяч людей з їхніх квартир, одномоментно, як то кажуть, легким порухом руки, без шуму і пилу… Кіо недороблений!

Це Старий замполіта так обізвав. А Генерал - то взагалі покрив при всіх матом і вигнав з кабінету, куди той просочився без дозволу.

Наші начебто східні гості наполягли на особистій участі в арешті корейця і його невідомого нам спільника. І ми мусили на те пристати. Щоправда, як з’ясувалося, працювали вони бездоганно. Особливо майор. З його ведмежою фактурою він рухався настільки легко, що жодна дошка дерев’яних сходів на потрібний нам горішній поверх навіть не писнула.

Ми вишикувалися попід стінкою по обидва боки потрібних нам дверей, радячись на мигах, що робити далі. Постукати, вдавши з себе сантехніка або листоношу з телеграмою? Наївно. Чи одразу вибивати двері? Аж тут раптом зсередини клацнув один замок, потім другий - і двері повільно почали відчинятися назовні. Ми на якусь мить застигли, мов ті скелі непорушні.

Щоб мені хтось розповідав, я б не повірив. Але ж на власні очі бачив: азійський «ведмедик» блискавично обернувся сніговим барсом і в стрибку з місця так врізав плечем, що двері зірвалися з петель і полетіли всередину. Всередину! Двері, котрі взагалі-то відчинялися назовні. Пролунав ще один глухий удар, потім чийсь дикий зойк і гуркіт тіла того невдахи, котрий опинився на директрисі польоту дверей. А майор наступним стрибком влетів до передпокою і одразу зник з поля зору. Кинувся, як було домовлено, на кухню. А я, балансуючи на зірваних дошках, щоб не впасти, вбіг у кімнату.