- Я ж казав - ми до цього не мали і не маємо ніякого відношення. Там працювала інша структура.
- Можете не відповідати, я вже знаю. Операцію припинили, але залишилися плантації, підприємства, кадри, а головне - кур’єри, мережа розповсюдження, зв’язки по той бік станції Чоп. Що ж це - отак добро і пропадатиме?
- Сирота, найдивовижніше не це, а те, що ви знову зіграли в орлянку і знову виграли.
- А чого тут дивного? В орлянці шанс - п’ятдесят на п’ятдесят.
- Ні, Олексію Михайловичу, цього разу монетка була з орлом з обох боків.
- То як же я викрутився?
- А вона у вас руба стала. А це, як вам відомо, стан ну дуже нестійкої рівноваги. Тож подальші поради з мого боку зайві.
Доброзичливець зі знайомим голосом зник, не розпрощавшись.
Про що я забув? Про зозулю? Яку зозулю? А, ти про це? Спасибі, що нагадав, бо я останнім часом починаю во здравіє, а потім забуваю, з чого почав. Ось тобі про зозулю.
Ти ж розумієш, за щось та повинні були мене покарати. От і пригадали - і дуже вчасно - оте моє кидання зброї і посвідчення на стіл перед начальством. Поставили помічником оперативного чергового по місту саме в День міліції.
Зате оперативним черговим напросився Старий. Замполіт, щоправда, рипнувся:
- Як же так, Іване Борисовичу? Ви ж наша гордість, маєте бути в президії!
- По мені краще обриганих алкашів від тротуару відшкрябувати, ніж сидіти поряд з тобою по президіях! - врізав Старий і повернувся спиною.
На наше щастя не тільки кримінальний, а й хуліганський елемент звідкись дізнався, хто чергуватиме по Управі десятого листопада. І дійшов висновку, що краще Старому свята не псувати. Дорого обійдеться.
Ми відсиділи належні нам години за пультом чергової частини, Старий курив і читав якийсь журнал, а я після кожного дзвінка хапав трубку і бадьоро рапортував:
- Помічник чергового по місту капітан Сирота! В Багдаді все спокійно, спокійно, спокійно…
На тому боці трубку обережно клали. Без запитань.
А потім ми пішли до мене і влаштували щось середнє між сороковинами і чужим днем народження. Пили, доки не закувала «зозулька» на балконі будинку навпроти, і Старий злякався, що у нього вже «білочка».
Коли ми переконалися, що жодні звірятка нас не навідали, і повернулися до столу, з вулиці знову залунало «ку-ку!»
- Зозулько-зозулько, скільки мені ще жити? - раптом поцікавився Старий. Замовк і став подумки рахувати.
«Пташечка» кукала довго і натхненно, не пам’ятаю вже точно, скільки разів, здається, десь під сорок.
- От і брешеш, - невдоволено буркнув Старий. - Такі, як я, довго не живуть.
- Ану я спробую, - набрався хмільної хоробрості я.
«Зозуля» кукнула три чи чотири рази, похлинулася, закашлялася - і пішла з балкону.
- По радіо попереджали, що знову грип починається, - втішив мене Старий, - головне - не проймайся.
- А чого б це? От якби пташечка була справжньою - в пір’ї, з крильцями і без довідки - а то ж… суцільна імітація.
Єдиний, хто вийшов сухим із води в цьому ментівсько-бандитському гармидері - так це Додік. Звісно, якщо не рахувати розбиту голову і розгромлену будочку, яку довелося ремонтувати власним коштом. І з’ясувалося, що я ще не розучився забивати гвіздки, не влучаючи по пальцях.
Отже, Додік розписався з Мілкою Маєвською, одержав жадані візи і відбув на Близький Схід через європейський Захід. У загсі я був за свідка, а на скромній вечірці - єдиним гостем.
Старенька Додікова мама напекла повний тазик пиріжків та інших солодощів і все бідкалася, що вони з Додіком і невісткою так пізно виїжджають:
- От нащо було в сорок п’ятому вертатися з евакуації до Києва, де нас ніхто не чекав? Чому б не поїхати прямо тоді?
- Мамо, - озвався Додік, - у сорок п’ятому ще не було Ізраїлю.
- Ну то що? Ізраїлю не було, але ж євреї там уже були. І якщо мені не зраджує пам’ять, то дуже давно. Олексо, скажіть!
Я тільки розвів руками.
Звісно, від автора.
Пророцтво божевільної «зозульки» стосовно Старого збулося. Доля відміряла йому ще тридцять п’ять років життя. Він пережив не лише Олексу, а й Міністра і Генерала. До його радянських нагород президенти незалежної України додали ще ордени Богдана Хмельницького та «За заслуги».
Щодо решти персонажів: про комісара паніки я вже згадував побіжно в тексті.
Головний лікар клініки, котрий ще до нашої зустрічі розвівся зі своєю старенькою дружиною, врешті решт побрався з молоденькою операційною медсестрою. Пожив достатньо аби зробити з неї доктора. Мається на увазі - доктора медичних наук.
Читать дальше