- За що я тебе люблю, доктор, так це за безмежний гуманізм. Ти завжди вмієш втішити - і не просто так, а в порядку діагнозу.
- Е-е-е, дорогенький, ти вже поплив!
- Нічого я не поплив!
- Не переч доктору. Першу стадію, коли пацієнт освідчується в любові, ти вже пройшов. Наступна стадія: «ти мене поважаєш?». А кінцева - обіцянка дати в гризло. Ще кави зварити, чи досить з тебе?
- Коли це я від кави відмовлявся?
- А до кави, друже мій Олексо, я тобі дещо скажу - витверезить одразу. У мене таке враження, що тебе пасуть не тільки гебешники. І не тільки пасуть. А й усе про тебе знають. І про твою вищу філософську освіту, і про те, що ти свідомо, або несвідомо, але вже їм у спину дихаєш. А народ… чи як ви їх там називаєте - підозрювані - не в тім’я биті. От вони з доброго чорного гумору і влаштували тобі екзамен на ерудицію. Оцю саму «нарізку». Доходить?
- Дякую, доктор. Дійшло - і продерло. Аж до куприка. Звичайний радянський убивця зґвалтував би… ну порізав би ножем, напустив би море крові і в даному випадку підпалив би квартиру. А ці розклали мені свою «нарізку», як у ресторані «Динамо» на тарілочці. Мовляв, шукай, Сирота, шукай. От тільки звідки вони про мене знають?
- Олексо, ти ж сам сто разів жартував, що наш народ ділиться на тих, хто стукає і на тих, хто перестукується… все! Мовчу, мовчу, мовчу. Я тобі постелю, бо випускати тебе на вулицю у такому вигляді навіть у Києві не варто. Особливо після таких китайських попереджень.
- З медициною не сперечаються. Останнє запитання приреченого: навіщо цей філософ медсестрі пальці відрізав і забрав з собою? Це що - теж загадка для інспектора Сироти?
- Можливо. Не шукай, мовляв, убивцю, а шукай, що ці вправні пальчики такого наробили. А можливо просто подряпала вона його.
Спалося мені кепсько. Цього разу за мною з багнет-ножем у руках бігав навколо Управи сам Голова Мао Цзедун.
Вранці після певних роздумів я вирішив райвіддільського капітана на повторний обшук місця злочину з собою не брати. Гузно у нього слабеньке для такої справи. Натомість прихопив двох дільничних, які добре знали і район, і контингент.
Місцина була своєрідна. Ще на моїй пам’яті тут проходила межа між столицею і Києво-Святошинським районом. Це вже коли проклали метро до залізничної колії на Брест, кордони міста посунули на північ і захід. Але село - воно і після реорганізації село.
По один бік від колишньої Окружної рясніло від хрущобок кінця п’ятдесятих. Тих, що не з цегли, а з бетонних блоків. На протилежному боці вулиці міцно вчепився в прадідівські землі приватний сектор. Хтось із місцевих інспекторів розказував, що звели його одразу після війни з чого доведеться. Переважно з цегли руїн Хрещатику та прилеглих вулиць. Де-не-де стирчали дивні споруди: двоповерхівки на чотири квартири з колонами перед дверима, зате туалетом у дворі, холодною водою в колонках на розі, а гарячою - в найближчій лазні за два кілометри. Такі собі сльози недобудованого комунізму. Атмосфера була просякнута пахощами вищезгаданих клозетів і найближчої промзони, котра смерділа відходами виробництва. Контингент тут жив відповідний. Для когось цей район був омріяним у глухому селі «г о родом». Для когось - околицею міста, а ще для когось краєм світу, кінцем сподівань і марень, де не можна було знайти не те що нормального жениха, а й тверезого бахура. Одне слово - Нивки.
Чомусь закрутилась у моїй голові повоєнна дитяча лічилочка: «Вийшов місяць із туману, вийняв ножик із карману. Буду різать, буду бить, з ким останешся дружить!». Я подумав, що ножик - це по темі. А місяць із туману, то, звісно, кореєць з його круглою фізіономією без прикмет. Привіт вам, товаришу Фрейд від старшого інспектора Київського карного розшуку капітана Сироти. Шкода, що вас не дозволяють підшивати до протоколу.
Кооперативна дев’ятиповерхівка на тлі загального архітектурного занепаду виглядала майже хмарочосом. Якщо заплющити очі на довкілля, то тягло хоч і на східну, але Європу. Якби не типова радянська зграйка «народних месниць» на лавочках біля під’їзду.
- Це ті, що вбивцю опізнали, - пояснив мені один з дільничних, коли ми видряпалися з міліцейського «газика».
- От і добре. Ви їх поки що притримайте, бо треба буде допитати. А ви - зі мною. Нагору, додому, до хати. Пластилін і печатку взяли? Тоді вперед.
Однак піднятися «вперед і вгору» одразу завадили всюдисутні бабці:
- Це ви часом не в ту квартиру, де медсестричку зарізали?
Читать дальше