Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

В Управі на мене чекала нарешті хороша новина. Генерал примусив ректора медінституту відкликати власний наказ про виключення, як ми нарешті з’ясували, надаремно підозрюваного. У викладі нашого шефа це звучало так:

- Якого біса, товаришу ректор, ви лізете поперед батька в пекло, коли слідство не те що не закінчене, а ще й фактично не розпочате? Ви про презумпцію невинності коли-небудь чули? Чи вам її зачитати?

- Але ж, товаришу генерал, честь інституту… ми ж майбутніх лікарів виховуємо…

- Лікарів? То зціліться самі - для початку! Не пам’ятаю, хто це сказав, але точно! Знаєте, що я з вами зараз зроблю? Отут у мене лежить анонімка про те, що ваші викладачі за хабарі приймають до інституту відверто слабеньких дітей, а ви - в долі.

- Це наклеп! Чорна брехня! І потім, раз це анонімка, то там навіть підписів немає.

- Підписів немає. Зате факти є. І ваше прізвище вказане. Перевірку влаштуємо. А поки що просигналимо вашому союзному міністру. Нехай шукає заміну.

- Ну так же не можна! Це ж кожен може будь-яку дурницю написати… то що, отак одразу, за однією підозрою і виганяти?

- Тут хтось мені про честь інституту говорив? Так от, я вважаю, що на людину, яка виховує майбутніх лікарів, не повинна впасти навіть тінь підозри.

- Це демагогія!

- А ви чим займаєтеся?

Одне слово, ректор власноручно порвав уже підписаний ним наказ і публічно обматюкав куратора групи, де вчився студент. За ініціативу. Взагалі, коли наш Генерал зриває на комусь свій кепський настрій, то робить він це віртуозно. Тут головне - не стати самому громовідводом, а спостерігати за розвитком подій з певної дистанції.

Тому до слідчого ізолятора я їхав тролейбусом не просто в хорошому настрої, а ще й мугикав старий каторжанський марш: «Нас поведуть у ясний день, конвой піде за нами, ми заспіваємо пісень, дзвенячи кайданами…»

Студент виглядав змученим, але не розкис. Бо коли я відрекомендувався і сповістив, що прийшов оголосити йому про зміну статусу, він поцікавився:

- Зміну статусу? З підозрюваного у звинувачені? Ну-ну… а де, до речі, той капітан, що мене в усе це встромив? Йому теж статус поміняли?

- Спочатку - щодо капітана. Статус у нього однозначний. Він зараз у глибокій дупі.

- Це за те, що не зміг примусити мене написати щиросердне?

- Ні, за те, що через його дурість справжній убивця і досі ходить на волі. До речі, щодо вашого статусу. Ви більше не підозрюваний. Ви свідок. Документи на ваше негайне звільнення вже в канцелярії ізолятора. Якщо ваша воля, попрошу вас відповісти на кілька моїх запитань тут. А ні - то їдьте додому, відпочивайте, а потім я вас запрошу в Управління.

- Спасибі. Чесно кажучи, не чекав. Тому розтягувати задоволення «гостинами у діда Лук’яна» не буду. Кулею звідси! І негайно! Та якщо хочете - поговоримо десь під відкритим небом. Єдине - через ринок…

- Це ж чому?

- «Манєчка» одна у мене в голові сиділа: якщо вдасться вийти, одразу на Лук’янівський і куплю у бабці солоний огірочок. Знаєте, такий, корнішончик. І тут же з’їм.

Ми так і зробили. Купили на базарі кілька огірочків-корнішончиків і вмостилися на лавочці у парку, що навпроти кінотеатру «Комунар».

Від автора: невдовзі після цих подій старий київський кінотеатр «Комунар» закрили начебто на реконструкцію, а через кілька років, в порядку тієї ж самої реконструкції, зрівняли з землею і до чергової круглої дати увіткнули там горгопину під назвою «Київська Русь». Не дивуйтеся, знищувати пам’ятки старої київської архітектури почали ще тоді. І робили це в стандартний спосіб: закривали на реконструкцію або капремонт, часом, як це було з затишним гастрономом біля заводу «Більшовик», цей ремонт навіть закінчували. А потім за одну ніч будинок зносили - і на його місці втелющували щось неоковирне, зате велике. Як «Центральний гастроном-2».

Олекса Сирота:

Студент вгамував свою «манєчку» і полегшено зітхнув:

- Питайте.

- Звідки міліція дізналася, що ти проводжав убиту додому? Чи ти її таки не проводжав?

- Проводжав! Ніхто мене не підставляв, я сам про це розказав, без будь-якого примусу. Одразу після того, як її знайшли.

- Детальніше, будь ласка. І без лірики: що, де, коли, кому…

- Її в морг на Оранжерейній привезли, а я там з ночі допрацьовував. Лекції того дня після обіду і всього дві пари мали бути. Так от, я її спочатку навіть не впізнав. Бо й не придивлявся. Коли чую: черговий прозектор матюки гне, старший санітар за голову хапається і кричить, що такого він в житті не бачив, капітан ваш, вибачайте, ригає в коридорі…