Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Пейзаж!

- Не кажіть! Ну, я що - беру відро, швабру і починаю за капітаном вигрібати. І щоб його відволікти від подальшого свинства, запитую: чого такий крик і кого це привезли. Він мені, мовляв, медсестру з такої-то клініки. А я ж у тій клініці ще півставки маю. І теж у морзі, на вихідні. Тому одразу питаю прізвище. А потім цікавлюсь, коли її вбили. Капітан усе виляпує, що експерти кажуть: учора. Ближче до півночі. Ну я і бовкнув, не подумавши: то це я, напевне, останній, хто її живою бачив… якщо не рахувати вбивці.

- Далі можеш не розказувати, хлопче. Капітан одразу перестав псувати пейзаж, зробив стійку і вчепився в тебе. Мовляв, що ти з нею зробив?

- Саме так. А я виклав, як воно було: баришня попросила провести її додому, потім покликала до хати, зробила кави… розчинної… випили, поговорили трохи, я розпрощався і поїхав додому трохи перепочити, бо опівночі вже треба було до моргу, на роботу.

- Горе мені з вами, відвертими. І наївними, що аж світитеся. Капітан, звісно, попросив тебе пройти через двір до підвідділу, мовляв, треба записати, як воно там було, а замість цього поклав перед тобою папір і почав диктувати щиросердне зізнання у скоєнні вбивства. А коли ти почав заперечувати…

- Пояснив, що за особливу жорстокість розстріл світить майже однозначно, але якщо звалити все на стан афекту, викликаний ревнощами, то, враховуючи обставини і його, слідчого, добре ставлення, можна буде переграти, щоб без вищої міри. А якщо я не захочу, то вже завтра трудящі почнуть писати усюди листи, що таких, як я, треба живцем палити на площах. І тоді ніяке щиросердне не допоможе. Я, звісно, не написав. Може я й наївний, але не дурний. Для мене зараз головне - як там мама.

- До мами цей дурень, на щастя, не добрався. Я попросив, щоб їй сказали, мовляв, ти на виїзній практиці. І в інституті у тебе все гаразд. Це вже наш Генерал подбав.

- Спасибі.

- Будь ласка. Ти її з роботи часто проводжав?

- Вперше. І востаннє. Навіть якби її не вбили…

- Що таке? Одкоша заробив?

- Вибачайте, ви анекдот про дупу і про те, чому треба добре вчитися, знаєте?

- Я на ньому морально ріс. І сексуально формувався.

- Так от, без жартів. Для нашої покійниці навіть червоного диплому було би замало. До неї допуск починався від заввідділенням, кандидата наук. А ще краще - доктора, професора, заступника директора… ну а стосовно членкора медичної академії, то тут уже майже «зелене світло». Головне, щоб крім усього іншого в наявності була машина, дача і законна дружина.

- Чекай-чекай, стосовно машини зрозуміло: відвезти на дачу. Стосовно дачі теж. А дружина? Ти на що натякаєш?

- Та ні, зовсім не на те, що ви подумали. Одружені про ліві ходки мовчать, щоб дружини не розвідали. Ну і напевне наша сестричка-жалібничка шукала собі перспективу на світле майбутнє.

- Щось до мене сьогодні натяки важко доходять.

- Ну ви знаєте, серед медичних світил є така мода: сивина в бороду, а біс, відомо, куди.

- Та це не тільки у медичних, в інших галузях теж практикується.

- Так, але в нашій галузі своя особливість. Міняють паровоз на паровоз, тільки новішої марки.

- Поясніть.

- Спочатку ще в інституті одружуються на однокурсницях. Потім роблять кар’єру, обвішуються званнями і нагородами, старішають, кидають вірних дружин і садовлять собі на… скажімо, шию молоденьких медсестричок. Хірурги - операційних, терапевти укольних і так далі. Поєднання приємного з конче необхідним. Коли вдома чи на дачі щось там прихопить, не треба чекати, доки «швидка» з Феофанії доповзе. Бо своя «нуль-три» під боком. Що треба, вколе, накапає, прикладе…

- Так і літня дружина теж може і вколоти, і прикласти.

- Не кажіть! По-перше, може ліки переплутати. По-друге - інструментарій. Ну і нарешті - не туди голку увіткнути. А у молодої рука не здригнеться.

- Складні у вас в медицині стосунки… добре, повернемося до протоколу. Отже, тобі до, сам знаєш, чого, ще рости і рости - і раптом вона запрошує тебе до себе в гості. Нехай навіть на каву, але це ж не за правилами. Чому?

- У мене дві півставки. Обидві у морзі. На Оранжерейній і у нас в клініці. Дурні закони: забороняють по сумісництву повну ставку на одному місці брати. Але мені навіть краще. На Оранжерейній, звісно, марудно, важко, але там досвід - більш ніде не знайдеш. Кого тільки не привозять! А в клініці…

- Чого замовк?

- Шукаю слова, щоб під обехаесес не під’їхати.

- Знайшов чого боятися, борців зі спекуляцією! До тебе що - не дійшло? Ти ж мало з «вищою мірою» не поцілувався!