Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- То як щодо рани?

- Це не кухонний ніж і не різницький. Це щось взагалі не пов’язане ні з кулінарією, ані з шевською справою, ані з різьбленням по дереву.

- Багнет? Конкретно - від автомату Калашникова, модернізованого?

- Сирота, я вже тобі казав, що з тобою нецікаво? Якщо ти й сам знаєш, то чого ти морочиш мені голову?

- Я не знав. Я вгадав. Рана й справді дивна: один край рівний, вузенький, а другий рваний. Ніж, заточений з одного боку, тіло не рве. А на акаемівському багнеті з одного боку пилка. Пригадав?

- Сирота, я в армії не служив. І взагалі зброю брав до рук лише один раз - на військовій кафедрі, коли приймав присягу, а потім погони молодшого лейтенанта медичної служби. Проте і ми, цивільні, дещо тямимо. Я зробив мазок з глибини рани. Там, куди не просочилася вода.

- Можна я знову вгадаю? Сліди зброярського мастила?

- Саме так.

- Тоді це точно багнет. Бо ножі чистять і витирають насухо. Або сушать. А багнети покривають тонким шаром спеціального мастила.

- Чекай… це не цим багнетом дільничному горло перерізали?

- І не тільки йому. І не тільки горло.

- Що це за Джек-Різник? Ви що там - знову зліпили докупи кілька різних справ аби зменшити процент «висяків» на одну інспекторську душу?

- Що ми тут у себе робимо - то наш клопіт. Ти краще скажи, як саме вбивали таксиста? Конкретно мене цікавить, чи затискували йому рота.

- Будь ласка. Вбивця сидів у машині на задньому сидінні за спиною водія. У певний момент лівою рукою затис йому рота, а правою, перегнувшись через спинку, вдарив у груди. Ніж увійшов у тіло не перпендикулярно самому тілу, а під певним кутом згори вниз. І розрізав серце. Смерть настала практично одразу. Якщо для тебе це важливо, то або у вбивці широкі пальці лівої руки, або він був у рукавичках. Ймовірно - шкіряних.

- Точніше встановити можна?

- А що тобі це дасть? По-перше, навіть якщо покійний встиг перед смертю вкусити вбивцю за руку в рукавичці, то після восьмигодинного перебування трупа у воді ніяка експертиза тобі цього не підтвердить. Скажи спасибі, що хоч залишки мастила знайшли. Ти б іще зажадав виміряти рівень адреналіну в крові для точного відтворення всіх обставин смерті.

- А це ідея!

- Це ідея на взірець “І-де-я візьму таку пісню, щоб ти заткнувся і мовчав”. Ти знаєш, кому роблять такі експертизи?

- Не знаю, але здогадуюсь.

- На моїй пам’яті офіційно таку експертизу робили вісім років тому по факту загибелі Гагаріна. Військові медики. А у них обладнання в порівнянні з нашим - двадцять перше століття! І взагалі - чує моє серце, Сирота, що ти ще наплачешся зі своїм таксистом.

Сказав - як у воду глянув. Напевне щоденне спілкування зі смертю віч-на-віч виробляє у деяких прозекторів прогностичний дар. Особливо, якщо вони п’ють помірно, себто, пам’ятають сьогоденну міру випитого.

Не встиг я покласти трубку, як у двері встромилася голова генеральського помічника:

- Олексо, скільки можна триндіти по телефону? Шеф кличе! Негайно!

- Дивно… сам же сказав: вивчити, обміркувати і лише потім доповісти. Що за нетерплячка?

Причина нетерплячки сиділа в генеральському кабінеті, як у себе вдома, і, згідно з анкетними даними, іменувалася завідуючим відділом адміністративних органів Київського міськкому компартії України. На моїй пам’яті це цабе вперше зволило відірвати свою дупу від крісла у власному кабінеті аби перейти площу і особисто завітати в Управу. Не інакше як у їхньому партійному лісі якийсь мамонт здох.

- Іване Панасовичу, це капітан Сирота. Він веде у нас справу по вбивству таксиста.

Мамонт здох? Схоже, у них уся партійна фауна натягла копита, якщо наш грізний куратор береться особисто контролювати вбивство рядового водія таксі. Це ж не син секретаря ЦК, врешті решт. Борисенка маю на увазі. Але й тоді, пригадую, ніхто з горішнього ешелону до нас в Управу не приходив. Для накачок висмикували по телефону.

Іван Панасович зміряв мене таким поглядом, наче він достеменно знав, що бідолаху-таксиста зарізав особисто я. Генерал поспішив упередити розвиток подій.

- Капітан Сирота - один із кращих працівників розшуку! Має вищу університетську освіту, стаціонар! Служив у армії. Офіцером. На службу в міліції його рекомендував особисто наш Міністр.

- Член партії? - це вже до мене.

- Так точно. Ще зі студентських років. Був комісаром будівельного загону.

Іван Панасович звів очі до стелі і скривився, як середа на п’ятницю:

- Такі люди повинні працювати у нас, а не у вас. Нічого нікому не можна доручити!… Добре! Товаришу генерал, введіть капітана в курс справи, а мені - пора. У будь-яку хвилину можуть подзвонити з Орджонікідзе. Ви ж розумієте…