Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

Старий вирішив кинути своєму начальнику рятівне коло:

- Товаришу генерал, а може це все ж таки добре організована крадіжка з якого-небудь оптового медичного складу? А все решта - то фантазії деяких дуже освічених молодших офіцерів, котрих давно вже женити пора? А вони в світову політику лізуть…

- Іване Борисовичу, спасибі, але про таку крадіжку я би точно знав. Із спеціальних оперативних зведень по міністерству. Це Сироті таких фактів не доповідають, бо він ще не доріс. Але з генералами правдою діляться. Поки що. Як далі буде - не знаю. Повтикали, розумієш, голови в пісок, мов ці… страуси… Але досить про це. Ще версії є? Окрім тих, що Сирота навигадував на наше горе?

- Ви ж пам’ятаєте результати експертизи, товаришу генерал. Опіум хоч і високої якості очистки, але до держстандарту не дотягує.

- І що з цього? Нам радість яка, дотягує він чи ні? Щоб упитися горілкою, в якій не сорок, а тридцять вісім градусів, досить наливати в чарку на десять грамів більше.

- Не кажіть, товаришу генерал. Припустимо таке: на якомусь там закритому хімкомбінаті виготовили браковану партію опію, що призначався для суто медичного застосування. Брак - він є брак. Я не знаю всіх цих нинішніх хімій, бо десять класів кінчав після війни, та й то екстерном, але - припустимо - цей брак легше знищити, ніж переробити.

- Іване Борисовичу, за що я вас поважаю, так це за вміння повернути проблему потрібним боком. То ви хочете сказати, що браковану партію опіуму знищили лише на папері, а насправді викрали і потихеньку розпродають? Геніально! Сирота, вчіться!

- Так точно, товаришу генерал, вчусь. Залишається одна, навіть дві ма-а-аленькі дрібнички. Перша: а якщо в Узбекистані немає отого закритого хімкомбінату, то де кореєць дістав стільки товару? І друга: якщо він - чи такі, як він - пальцем не зачіпають провідників, то чому зарізали Дембеля і всіх, хто хоч раз випадково, навіть здаля бачив самого корейця?

- Як кажуть на вулиці Орджонікідзе, коли туди викликають для прочухана: «є така думка…» Так от - є така думка, товариші офіцери. Ви, капітане Сирота, зараз відбудете додому і ляжете спати. А вранці на свіжу голову ми щось скумекаємо. І то таке, щоб воно на цю голову налазило. А вас, Іване Борисовичу, я особисто прошу: відпровадити оцього от… недоожененого додому і особисто проконтролювати, щоб він ані по дорозі, ані по телефону ні з ким, навіть випадково, не спілкувався, нічого нового не напридумував… а головне - до завтрашнього ранку залишився живим.

Старий встав, мовчки потис Генералові руку, потім демонстративно взяв мене за комір, розвернув до дверей і вивів із кабінету:

- Синку, ти в Бога віруєш?

- Колись не вірив, товаришу підполковник. А після історії з Музикантом - засумнівався. (див. роман «Кава по-диявольськи», - авт.).

- То добре, що ти засумнівався. Бо як казала моя старенька мама, коли я попросив її познімати ікони: «А на кого накажеш молитися, щоб ти з роботи живим вертався? На товариша Сталіна?»

- Це ви до чого, Іване Борисовичу?

- Це я до того, що перед сном помолись аби завтра не сталося нічого такого, за що не тільки з тебе, а й з мене, ветерана, учасника і орденоносця погони позривають. Не подобаються мені ці… як ти казав? Танці. Дуже не подобаються. І знаєш, що особливо насторожує?

- «Конторські»?

- Еге ж! То вони через будь-яку дрібницю налітають, як мухи на мед, не відженеш! А тут, поглянь, чотири вбитих, один зник з кінцями, десь лежить щонайменше кілограм наркоти. А вони - що? Точніше, а вони - де?

- В Улан-Уде!

- Точно! Тут Генерал стовідсотково правий. Встромилися один раз, зробили вигляд, що злякалися нашого Генерала - і «Ша, ша, ша, вже ніхто нікуди не йде!»

Я пригадав розмову з опецькуватим чекістом, але вирішив Старого у це не посвячувати. Бо, всупереч його думці, я відчував, що свою роль у цій справі «конторські» по-справжньому ще не зіграли. Або грають, але так, щоб ніхто сторонній не чув. Тут вони неперевершені майстри.

Коли ми дісталися до мене додому, мама вже спала. Старий, звісно, не став вкладати мене в ліжко і навіть відмовився випити зі мною чарчину для розрядки нервової системи і травмованої психіки.

Спав я кепсько. Снився «головний над психами», який у жіночих «шпильках» танцював шейк з академіком Павловим, а горезвісні собачки врізнобій підвивали оркестру. Тому коли вранці я йшов до Управи аби знову «служити Отєчеству», голова гула, а настрій був кепський. Не порятувала навіть традиційна подвійна кава.