Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Ще б пак! Побачили здаля чужі обличчя - і списали товар на непередбачені втрати. Треба було туди «конторських» підсадити а провідників залишити.

- Це ти, Олексо, сам Юрію Володимировичу скажеш. Якщо пощастить із ним побачитися. А тепер розказуй, як ти цей експрес до своєї версії причепиш?

- Скоріше - версію до експресу, причіпним вагоном. Тільки не лайтеся і не перебивайте, доки я все не розкажу. А потім вирішуйте - ходити до Генерала чи ну його к бісу, об’єднаємо п’ять глухарів в одного великого, повісимо на конкретного сироту, притримаємо представлення до чергового звання, заженемо у відпустку в лютому… ну, цю техніку ви самі знаєте.

- Синку, плакатися на паперті будеш. Як щось маєш, то кажи, а там побачимо.

- Добре. Отже - маємо джерело виробництва наркотиків. Конкретно - сухого опію. Десь у Середній Азії. Місця глухі, дикі, можна не те що плантацію з лабораторією, а бронетанкову армію з авіаційним корпусом підкріплення заховати. Але з іншого боку - там, на місці з цього товару ніякого навару. Плюс особісти у військових частинах, плюс «конторські», плюс місцева міліція - не розбагатієш.

- Згоден. Але нічого нового ти, Сирота, не відкрив. Я теж газети читаю, «Міжнародний щоденник» по телебаченню щонеділі дивлюсь, тож трохи в курсі. У них там, на Заході наркотики теж не посеред Нью-Йорку вирощують, а в дикій глушині за тисячі кілометрів від місця збуту. Так і з нашими корейцями. Сіють в Азії, продають у нас, в європейській частині СРСР.

- Отак і я спочатку думав, що все обмежується територією Радянського Союзу. А коли пригадав історію з наркотиком у туалеті варшавського експресу, то тут мене аж вдарило: Київ - то не кінцева точка, то лише транзитна станція. І наш Дембель - то лише маленький гвинтик у довжелезному складному механізмі.

- Як каже наш замполіт, є така думка: тобі, Олексо, заткнутись, а мені - подумати. Бо знаєш - це як у картах: далека дорога найчастіше закінчується казенним домом. Навіть для того, хто в цьому казенному домі служить. Ти мовчи. А найкраще - йди до своєї «шпаківні» і сиди тихо, доки не покличу. Нікому ані слова, навіть натяком. А я зважу, що ми з того обісраного відра витягли… До речі, Сирота, як це тебе осінило щодо варшавського експресу? Пригадується, коли я про нього вперше згадав, ти мені у відповідь анекдот про баришню і поручика Ржевського в одному купе розповів. І тільки…

- Та от - водив подругу на «Варшавську мелодію», а вона після спектаклю завела: хочу до Варшави та хочу до Варшави…

Старий почухав потилицю:

- Виявляється, мені з моєю благовірною до біса повезло. Коли я її на «Багдадського злодія» водив, вона мені не нила, що хоче до Багдаду.

- На «Багдадського злодія»? Коли це було?

- В одна тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році. Тільки не питай, в який Багдад я її замість справжнього повів… бо дам по шиї!

Від автора: у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому році видатний англійський кінорежисер і продюсер Олександр Корда подарував Радянському Союзу право на необмежений прокат чотирьох своїх фільмів: «Леді Гамільтон», «Міст Ватерлоо», «Багдадський злодій» та «Джунглі» (екранізація кіплінгівського «Мауглі»). Сказати, що ці стрічки мали шалений успіх протягом щонайменше п’ятнадцяти років - то нічого не сказати. Діти були в повному захваті від кольорових «Джунглів», молодь по кільканадцять разів підряд передивлялася «Багдадського злодія», а жіноцтво вмивалося сльозами над гіркою долею героїнь фільмів «Леді Гамільтон» та «Міст Ватерлоо» і робило зачіски, як у виконавиці головних ролей красуні Вів’єн Лі. За іронією долі те покоління радянських глядачів не дожило до появи у вітчизняному прокаті найславетнішого фільму з геніальною Лі «Віднесені вітром». А щодо походу на «Багдадського злодія», то Старий, тоді ще зовсім молодий інспектор карного розшуку, подарував своїй нареченій, старшій піонервожатій сільської школи, двотомник Драйзера і гумові ботики.

Олекса Сирота:

Краще б я тинявся коридорами або курив у черговій частині. Бо тільки-но відчинив двері кабінетику, озвався телефон. У сподіванні, що Старий уже все продумав, я вхопив трубку і почув розгніваний голосок подруги:

- Сирота, запам’ятай: це не я повинна дзвонити тобі першою після всього, що сталося! Це ти мав би двадцять разів підряд набирати мій номер, а я - кидати трубку, аби лише на двадцять перший раз сказати, що я про тебе думаю!

Я терпляче чекав, доки мені скажуть, що про мене думають, на що я заслуговую, точніше - не заслуговую, а головне - де мені місце разом з усією нашою міліцією. А подруга тим часом розвивала тему: