- Цікаво… а до чого тут «Телефільм»?
- А до того, що синій вельвет, згідно з моєю інформацією, спочатку осів на складі студії, а потім взагалі зник. Це офіційна версія. Бо насправді було ще веселіше. Звечора всю студію обшили, а вранці прийшли - голі стіни. А також стеля і підлога.
- Геніально! А як ви дізналися?
- Пташка на хвості принесла.
- Маєте на увазі - котра дятел? Тобто, оперативна агентура?
- Маю на увазі товариша на прізвище Брежнєв.
- Мене попереджали, - розродився новенький після довжеле-е-езної паузи, - що у капітана Сироти своєрідне почуття гумору.
- До чого тут моє почуття гумору, лейтенанте? Це не той Брежнєв, про якого ви подумали. І взагалі, Брежнєв - прізвище вітчима. У того Брежнєва, якого я маю на увазі. А сам він чи то Брансбойдт, чи то Брандмауер. Його з «Телефільму» звільнили за приховування анкетних даних. Так він з горя нарізався і виляпав дещо. У вузькому колі. А далі - то вже справа оперативної техніки.
- Спасибі. «Телефільм» ми, звісно, розпрацюємо. Заженемо декому на їхній, як ви там казали - рір - зображення камери слідчого ізолятора. Але ж, товаришу капітан, може, ви заразом підкажете, як мені на «російську драму» натиснути. Щодо ваших квитків? Бо у нас у відділі на цей театр поки що нічого немає.
- Тиць Гриць!… вибачайте. Як це - нічого немає? А де вони, по-вашому, з отого вельвету ліві джинси шили? На фабриці імені Рози Люксембург?
- Не врубався… просвітіть.
- Лихо мені з вами, молодими. А пошивочні майстерні театру, що на Басейній - ви туди колись заглядали? Там не те що джинси для половини Хрещатика, там Першу Кінну можна обшити - з голови до копит. Аби тільки матеріал був.
- Так ви думаєте, вони їх ТАМ шили? Ну, якщо це правда, товаришу капітан, то я вам не те що два квитки на “Варшавську мелодію” - я вам абонент на весь сезон у директорську ложу дістану!
- Не поспішайте, юначе, з підвищеними соцзобов’язаннями. «Російська драма» - це вам не ляльковий театр. Там народних артистів без солі їдять, а заслуженими занюхують. Тож, як каже в аналогічних випадках один мій знайомий журналіст, втілюйте, але не запліднюйте.
- Сам придумав?
- Хто? Журналіст? Ні, напевне, як завжди, вкрав у когось.
- Тоді спасибі, а я побіг!
Молода зміна у нас підростає тямуща. Академічний драмтеатр після відвідин слідчої бригади з «обехаесу» залишився неушкодженим. Звісно, абонементу в директорську ложу я не дочекався. Але обіцяні два квитки у сьомий ряд партеру одержав.
Ти знаєш, що я не відношу себе до шанувальників Мельпомени. З мене на роботі вистачає всіх різновидів жанру - від кривавої драми до дешевого цирку. Своє почуття естетичного голоду (не частіше разу на рік) я вгамовую у виставочному залі на Червоноармійській - це там, де в неї вливається Рогнєдинська. Там практично на кожній експозиції трапляється бодай кілька картин, біля яких варто постояти, помилуватися, помріяти. Головне - знати, де їх, зазвичай, вивішують: звісно, не в головному залі, а в тому куточку, що без вікон.
А на «Варшавську мелодію» мене сподвигло нестримне бажання однієї знайомої. Можна сказати, більше, ніж знайомої, принаймні вона так вважала:
- Ні, ти подумай, Олексо! - вичитувала вона мені. - Я ще й досі не відмітилася на «Варшавській мелодії»! Наші баби скоро будуть показувати на мене пальцем. Якщо ти не зробиш нам квитки, то можеш забути мій телефон і адресу. Мені потрібні не слова, а серйозні наміри. І не тільки щодо «російської драми»!
Як не дивно, але моя знайома, сама того не відаючи, одержала потужну підтримку трьох несподіваних однодумців.
По-перше, моєї мами:
- Олексо, якби ти був жонатий, то я би щовечора не підскакувала від кожного телефонного дзвінка, а сиділа би спокійнісінько з твоєю дружиною на канапі і дивилася б телевізор.
По-друге, нашого старого партизана:
- Олексо, якби тобі в голову не било, сам знаєш, що, ти би не підставлявся по-дурному, ані кулям, ані начальству. Женись! І то негайно! Бо ти вже всіх… скажімо, дістав.
І нарешті - нашого Генерала:
- Товариші офіцери! Як відомо, капітана Сироту дома жінка не жде і діти не плачуть, отже він спокійно може заступити у чергування по місту на вихідні (варіанти - Новий рік, Перше травня, День міліції, День Конституції).
Тож, як ти здогадався, похід на «Варшавську мелодію» мав стати лише прелюдією до серйозної розмови про те, як добре, коли люди разом і як погано, коли доля вперто їх не зводить.
Що тобі сказати, друже! Як тільки на сцену вийшла Ада Роговцева, я забув про все: і про те, навіщо я, власне, корячився задля квитків, і про своє ставлення до театру взагалі і мелодрами як жанру, і про чутки, плітки та рецензії!… Бо талант - це таке: як Бог не дав, ні в якому інституті на лекціях не висидиш. А тут було дано, та ще й дуже щедрою рукою.
Читать дальше