Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Сідайте, шановний. Випити не пропоную, бо ви на роботі. Чого мовчите? Соромитеся запитати: а ви де? А я, юначе, в дурдомі. У нас тут грань між лікарем і пацієнтом стирається дуже швидко. Чули про це? Чи хочете перевірити?

- Чув. Специфіка виробництва. Перевірити поки що не хочу. У нас та ж сама історія. Особливо у кримінальному розшуку. Спочатку на «феню» переходиш, потім у кабінеті захоплюєш стіл біля вікна, а колегу-салагу посуваєш ближче до дверей, потім хочеться вбити когось не в уяві, а власноручно - і щоб якнайдовше мучився.

- Добре, колего. Тоді розказуйте, з чим прийшли.

- Хотів би побесідувати з кількома вашими пацієнтами. Виключно неформально, без протоколу.

- Знаю я ваше «неформально». Привезли ваші вчора баришню з величезними синяками на обох руках - на ліктьових згинах. Кажуть - за всіма ознаками наркоманка. А вона нам: самі ви наркомани, та ще й безрукі! Звідки у мене ці синяки - попитайте у медсестри-ідіотки з нашої поліклініки. Я її попередила, що у мене тонкі вени, що кров на аналіз обережно треба брати. А вона спершу в одній вені довго й нудно копирсалася, потім у другій, а крові так і не набрала. Я їй: що ж ви наробили, мені ж до моря їхати, як я на пляж з такими руками вийду? Кліпає очима і мовчить. А потім міліцію викликала.

- Ну і що? Ті, хто її взяв, хоч вибачилися?

- Та ні. Кліпали очима і мовчали.

- Я, звичайно, цих телепнів з личками не виправдовую. Але зрозумійте і їх. То їм наказують впритул не бачити наркоманів, бо їх офіційно не існує, а то раптом! - женуть хапати всіх підозрілих зі слідами ін’єкцій і тягти до психушки.

- Телепні, кажете? Треба запам’ятати. Непогане визначення. Бо я своїх переважно бугаями обзиваю. Де будете допитувати? Можна у мене в кабінеті, можна в ординаторській.

- Там, де телефону немає і ніхто щохвилини в двері не встромляється.

- Ну, тоді мій кабінет не підходить. Щось придумаємо.

За кільканадцять хвилин з’ясувалося, що це «щось» - кімната персоналу моргу. Звісно, без самого персоналу. Але крізь «випадково» прочинені двері видно було головну залу зі столами, холодильниками і рештою жахливих аксесуарів. «Головний над психами» цілком резонно розміркував, що саме така атмосфера найкраще схилятиме юних наркоманів до відвертості.

Дізнався я, в принципі, небагато. Не тому, що співрозмовники трапилися небалакучі. Говорили вони якраз багато, але більшість того, що я почув, лише підтвердило мої припущення та версії.

Дембель об’явився у середовищі київських любителів кайфу мало не наступного дня після повернення з армії. Обізвали його «санітаром», бо він любив вихвалятися, як вдало відсачкував усю службу в армійській больничці. Звісно, про те, як він ледь не втрапив під трибунал, Дембель не розказував: навіщо руйнувати власний образ.

Так тривало місяць-півтора. «Санітар» об’являвся все частіше, наробив боргів, канючив «дозу під слово честі», - одне слово, впевнено котився у прірву. Досвідчені наркомани навіть билися об заклад: коли ж «санітар» дасть спокій своїй дупі і перейде на внутрішньовенні ін’єкції.

І раптом усе змінилося.

Спочатку Дембель розрахувався з боргами. Потім вийшов безпосередньо на тих «укольних» медсестричок, у яких був найчистіший, але, відповідно, найдорожчий товар. Кайфовий народ ще не встиг подивуватися такій зміні, як «санітар» зі споживача перетворився на продавця, причому, серйозного. Настільки серйозного, що поміняв прізвисько. І з «санітарів» підвищився до «лікаря». Хоча сам колотися не припинив.

Товар, який продавав свіжоспечений «лікар», згідно зі свідченнями, які я здобув у ході щирих бесід на порозі моргу, виявився сухим опіумом. Ціна, щоправда, кусалася, бо сягала сто карбованців за дозу в один грам. Але була суттєва перевага: порошок розводили перевареною водою до бажаної концентрації. А щодо грошей - то, як я вже переконувався не раз, київські наркомани прилучилися до свого смертельного збочення не в робітничих гуртожитках і не у старих київських комуналках. Від самого тільки переліку професій і місць роботи їхніх батьків хотілося завити, потім добряче напитись і нарешті - повідривати лапки тій жабі, котра хоч когось, хоч трішки примусила б заздрити цим людям. Бо такого пекла, в яке ввергли високопоставлених фахівців їхні дітки - і ворогу найлютішому не побажаєш.

Суттєвий факт: Дембель навіть під кайфом не виказав, звідки він дістає товар. Лише коли дуже допікали, відбувався начебто жартиком: у Алі-Баби і сорока розбійників. Якщо скористатися теорією мого друга Бориса про асоціації, то це насправді був не жарт, а підсвідома підказка, яка, в свою чергу, підтверджувала «азійську» версію. Адже сорок розбійників, яких обікрав Алі-Баба, орудували не в околицях Кончі Заспи чи навіть Бердичева, а за кільканадцять кілометрів на північ від Багдаду.