- Спасибі партії і уряду за турботу про здоров’я народу, що у нас не Париж, де, кажуть, розпивочні з рестораціями на кожному кроці. Найближче у нас три точки. Вдень «Золотий півник», увечері - «Зозуля» і «Динамо».
- «Зозуля» відпадає, синку. Від неї ще далі на паркову алею пхатися, ніж від «Дніпра». А «Динамо» підходить. На одній, як ти кажеш, площині і вважай майже поруч. Через місточок закоханих передибати - і ось воно. Вибирай собі кущик до смаку.
- От тільки, Іване Борисовичу, оцей удар по горлу мене бентежить. Ви щось там про свій партизанський досвід казали?
- Мене теж бентежить. І якраз партизанський досвід, тільки не той, що ти подумав. У сорок другому прибився до нас у загін один хлопчина років п’ятнадцяти. Приїхав у село до бабці на літні канікули з Києва, а тут війна. До армії не взяли, вивезти не встигли. Перемучився осінь-зиму під німцями, а навесні ми там проходили, він і пристав. Тримали його при штабі, а він усе в бій рвався. Начитався, розумієш, Гайдара.
Від автора: Гайдар (Голіков) Аркадій Петрович - відомий до війни радянський письменник. У громадянську - командир карального загону ВЧК. Вигнаний з армії і відданий під трибунал за звірства проти мирного населення. Засуджений до розстрілу, але помилуваний за станом здоров’я - параноя у клінічній формі. Писав книги для дітей та юнацтва. Своє кредо висловив коротко і відверто: «Я тільки прикидався дитячим письменником. Насправді ж я готував майбутніх бійців для Червоної Армії». Загинув восени 1941-го року в бою на станції Ляплява Золотоніського району Черкаської області.
Олекса Сирота:
Своє партизанське минуле Старий ніколи не згадував просто так, до слова. Тому я одразу нашорошив вуха.
- Не пригадую, кому вже на дурну голову спала думка перевірити цього тимурівця у реальній справі. Але потренували його, поганяли і взяли з собою на операцію. Власне там не бойова операція була, а сама назва. Місточок один треба було спалити - дерев’яний. Благенький такий, його навіть не німці охороняли, а місцева поліція. От ми хлопця й послали зняти єдиного вартового. До речі, такого ж шмаркача, як і він сам, тільки поліцая. Думали, кров’ю вмиється, смерть впритул понюхає і запроситься назад до штабу папірці писати. Бо книжки читати - то одне, а живих людей різати - зовсім інше.
- І що, подіяло?
- Де там! Сподобалося сученяті! Коли він вартовому ножем горлянку перерізав, йому на обличчя бризки крові втрапили. А він тільки облизнувся і сміється: ти диви, вона й справді солона! А назавтра наші диверсанти ще не прокинулись, а він уже біля їхньої землянки пританцьовує. Мовляв, ходімо знову різати!
- Взяли?
- Взяли - за шкірки. Відвели на кухню і зробили так, щоб він до останнього дня війни помиї виносив і попіл з-під котлів вигрібав. Розумієш, Олексо, ми ж то були вже вважай дорослі, за той рік чого тільки не надивились. Але щоб комусь із нас подобалося вбивати… вибачай.
- Так це, товаришу підполковник, скільки нашому шмаркачеві зараз років? П’ятдесят? Ні-ні, навіть менше.
- Зрозумів, куди ти хилиш. Але по-перше, цьому шмаркачеві уже ніскільки років. Він після війни одразу спився по-чорному і в якійсь калабані помер. А по-друге, тут у нас не якийсь там ветеран з анекдоту, що через тридцять років по війні ешелони під укіс пускає, а хтось із нинішніх, молодих. Напився людської крові, облизався - і сподобалося. Ось цього я найбільше боюсь… Все! Вечір спогадів закінчений!
Коли ти добряче вимотаний, то ніяка кава, навіть із коньяком чи горілкою сили тобі не поверне. Навпаки, спрацює, як снодійне. Вирубає міцно і одразу. Без усяких сновидінь. Тому ми зі Старим провели кілька наступних годин по-вокзальному. Він спав на розкладачці у своєму кабінеті, а я - на зсунутих стільцях у своїй «шпаківні». Слава Богу, що я тримав на службі запасну зубну щітку, пасту, станочок для гоління і навіть одеколон.
Тому на ранок я спокійно привів себе до вигляду, відповідного для трьох візитів: до ресторану «Динамо», до знайомого експерта по холодній зброї, що працював на Андріївському узвозі і, звісно, до моргу, знову ж таки на узвозі, але Кловському. Хтось може сказати - до моргу можна й не голитися. Але я не хотів давати знайомому прозекторові підстави для його стандартного жарту. Мовляв, не журись, Сирота, коли ти до нас нарешті втрапиш, ми тебе будь-якого приймемо. І поголимо, і підстрижемо, і загримуємо. Лежатимеш у труні - як живий.
Це тільки на карті найкоротша дорога з Києва до Козятина - через Фастів. У слідстві, та ще й заплутаному, часом доводиться добиратися туди не тільки через Житомир, а й через Ворошиловград. Отже, хоч Андріївський узвіз до Управи найближче, а починати довелося з найдальшої точки.
Читать дальше