- По вбитому ніяких ідей, - заспокоїв я начальство, - поки що. А щодо «конторських» - є одна думка. І я з нею майже згоден. Хвилиночку… дозвольте?
Цю лавку я помітив, ще коли ми піднімалися по схилу. Бо саме з неї було добре видно і алейку, і стежку, що вела вниз навпрошки до стадіону «Динамо». Тому я впевнено підійшов, став рачки, присвітив ліхтариком і за мить уже демонстрував спантеличеному Генералові речовий доказ «номер раз» - порожню пляшку з-під «Столичної». І то не якусь там «для широкої громадськості», а номенклатурну версію - з закруткою.
- От і спливло те, що мало сплисти, - буркнув Старий, - а я ж то думав: чого це вони від мене пики вернуть? Виявляється, щоб у мій бік не дихати. Бо замість у кущах залягти, вони на лавочці засідку влаштували. І грілися! На Володимирській вони собі цього не дозволяють, а тут - дорвалися!
- Ну, це вже ви занадто, - сказав Шеф, - п’ятсот грамів на трьох здорових мужиків… чи скільки їх тут було?
- Троє.
- Ну, а я що кажу? Ми от з Полковником… але досить про це. Якісь нещасні півлітра…
- А от і не півлітра, - злоєхидно заперечив я і витяг з-під лавки речовий доказ «номер два», а потім і «номер три». То вже навіть для ДАІ забагато.
Генерал узяв себе в руки і перейшов на виключно офіційні інтонації:
- Товариші! Ми тут для чого всі зібралися? Обговорювати недоліки в роботі Комітету держбезпеки?
Я хотів докинути щось на взірець: що можна попові, а дякові зась, але вчасно прикусив язика. Бо зрозумів, що начальству зараз ой як не до жартів.
І не помилився.
- Ми тут для того, товариші офіцери, щоб розслідувати особливо небезпечний злочин. Оперативно! Бо на Богомольця якась, не скажу хто, вже настукала. Дуже оперативно! Ми з Полковником ще тільки по другому стакану… чаю… налили - а вже дзвонять! Та й чекісти своєму начальству теж, либонь, розписали нас під хохлому. Тому, товаришу підполковник, доповідайте обстановку.
- Зараз. От тільки медексперт закінчить.
Генерал зірвався на крик:
- Коли він закінчить?! І взагалі, що він там робить? Покійнику клістир ставить?
З кущів почулася незворушна відповідь:
- Аж ніяк! З власної дупи колючки витягаю. У темряві на шипшину сів. Як комусь горить, то може допомогти. Штани я вже зняв, а ліхтарика й пінцет дам.
Делікатність ніколи не була характерною рисою наших експертів. Тому начальство навіть не огризнулось, а тільки поцікавилося:
- Ви там, коло самого трупа… то присвітіть не собі на дупу, а йому на фізію. Він часом на іноземця не схожий?
- Заспокойтеся, наш він, нашенький! З такою мордякою далі станції Чоп не випускають. І одягнений не в імпортне, і сорочка десь тиждень не прана.
- Ну хоч це слава Богу! - зрадів Генерал. - Нормальне вбивство. Наше. Радянське. Сподіваюсь - без політики. Так і передам по команді. А раз без політики - то нема чого гнати коней. Іване Борисовичу, розпорядіться щодо охорони, труп спровадьте до моргу… і можете поки що перепочити. Вранці все тут перешукаєте. Та й нам з Полковником пора на бокову. Засиділися ми… е-е-е… за квартальним звітом. Відпочивайте.
- Спасибі за турботу, - сказав Старий. - одне мале-е-еньке за питаннячко: хто справу вестиме?
- Доречно, доречно. На район не скинеш. Ці печерські - народ вередливий. Зв’язками прикриються, відгавкаються. Доведеться нам. Конкретно… Сирота сьогодні вже добре відпочив, потанцював, напився кави. Отож - до праці. Запитання є?
Як не дивно, але мій грайливий настрій після дипломатично-чекістських гоцалок ще не вивітрився. Тому я ляпнув:
- Запитання є. Що з порожніми пляшками робити? Зняти пальчики - чи ну їх нах?…
У порушення субординації першим прореагував Полковник:
- Пальчики зніми. І запротоколюй. Молодець, що додумався. Потім пляшки здай і купи два метри мотузки і шмат господарчого мила. Краще 72-процентного. Дешевше, але милиться краще. І як тільки конторські на нас знову визвіряться, ми їм усе це в комплектику й піднесемо. З низьким уклоном і паузою за Станіславським.
Ми здивовано глянули на нашого Полковника, мовляв, звідки така обізнаність? Але розвивати тему не став навіть Генерал. Напевне, йому й справді хотілося спати.
Від автора: необхідні уточнення. До Києва приїздив П’єр Трюдо, багаторічний (з 1968 по 1984 р.) прем’єр-міністр Канади. Загалом високих гостей з капіталістичного світу до Києва намагалися не привозити. Але тут був особливий випадок. На батьківщині Трюдо українці були третьою за чисельністю етнічною групою. До того ж цей прем’єр проводив досить таки самостійну зовнішню політику і не раз втирав носа американцям - на радість і задоволення Москві.
Читать дальше