- А ти яку вчив?
- Німецька, але не впевнений. Здав з третього разу. Хоча, можливо, це була англійська.
І тут ідилію порушив бармен, який гукнув, стишивши музику:
- Сирота тут є? Підійди до телефону.
І витягнув з-під стійки апарат, імпортний, бо не з диском, а з кнопочками. На всю нашу Управу був один такий - у Генерала.
Дзвонив Старий.
- Олексо, ти вже натанцювався?
- Хвилиночку, зараз гляну. Шановні гості вже збираються до виходу.
- Це добре. Тому що у нас проблема.
- Де?
- Добре, що не питаєш, що за проблема. Отже, не пив.
- Як можна! Ми ж на роботі!
- Не кричи.
- А він не чує.
- Тоді слухай: це неподалік від тебе. Гукай, хто там є з відділу, - і бігом у Піонерський парк, на саму гору! Стару водонапірну башту за стереокіно пам'ятаєш? Тридцять кроків ліворуч. Там усе побачиш. А я з технарями вже виїжджаю. Бігом, але без паніки.
Я подумав: якщо «без паніки», то це означає, що «проблема» вже не дихає, і я можу ще раз обдерти мою кохану Контору Глибокого Буріння.
- Пачку «Кемелу»! - сказав я нахабно бармену.
- Була команда тільки щодо кави й алкоголю. Я навіть не пам'ятаю, скільки це вийде на наші.
- Начхати, друже! Контора не збідніє. Давай! Здачу залиш!
«Кемел», щоправда, при найближчому розгляді виявився югославським передруком, але на дурняк і тюлька - шпроти. Особливо, якщо її вміло підкоптити.
Ми добігли, а Старий із технарями доїхали майже водночас. Доки ми відсапувалися наш Підполковник без зайвої бюрократії перебрав справу від «конторських», котрі охороняли нашу вечірку з номенклатурним канадським подружжям на дальніх підступах з боку Дніпра. З’ясувалося, що спочатку вони почули дикий жіночий вереск, прибігли, одразу оцінили ситуацію і погнали наймолодшого до ресторану «Динамо» аби він з тамтешнього телефону міліцію викликав. А вже потім доповіли своїм і одержали відповідну інструкцію: «Вас там не стояло! Нехай ментура вигрібає, а ми подивимося».
Старий - як щось передчував. Бо замість піти додому сидів у своєму кабінеті і
гортав читаний-перечитаний журнал «Советский милиционер» за 1969-й рік. Тож
передзвонив нам у «Дніпро», прихопив технарів і подався на місце злочину.
Після відповідних рукостискань, взаємних запевнень у повазі і подяки за співпрацю конторські пішли, залишивши нас наодинці з іще теплим трупом і парою переляканих свідків. Я. щоправда, буркнув:
- Сподіваюся, ці слонюки не затоптали всі сліди, щось та залишилося? Бо це ж не шпигунів ловити. Особливо, якщо їх уже двадцять років немає…
Але Старий миттю мене обрізав:
- Так, товариство! Культурне дозвілля закінчилося. Все - як належить: огляд місця, опис, планчик… Сирота, поговори зі свідками.
Свідків, як я вже згадував, було двоє. Молода пара років двадцяти п’яти. По вимові - з корінних киян. Не ліміта. І це вже добре. Запитую:
- Документи якісь у вас, часом, є?
- Аякже!- кажуть дуетом і витягають паспорти. І що характерно - розгортають не на тій сторінці, де фото, а там, де штамп із загсу. Я одразу здогадався:
- Що, не перший раз прогулянку псують?
- Еге ж! Колись забули, так мусили до ранку пояснення писати.
- Часто тут гуляєте?
- Доводиться. Квартира однокімнатна, живемо з батьками, а на кухні племінник з Крижополя ночує. Добре, що цього року осінь тепла.
- Зрозумів. На цю тему питань у мене більше немає. Розказуйте по суті - звідки йшли, що почули, що побачили, коли саме. По можливості точніше.
Молодята перезирнулися, після чого вона сказала чоловікові:
- Ти кажи! Бо ти технар, а я гуманітарій.
- Але ж ти перша побачила.
- А хто мене так поставив, що саме я його побачила? Пушкін? Якби по-людському, то ти б його побачив, а не я!
Заносилося на сварку, але я делікатно втихомирив емоції:
- Згоден, згоден, згоден, нехай каже чоловік. А ви доповните при потребі. І взагалі - чого ми тут стоїмо, як той… пішли, сядемо он на ту лавочку, бо ви ж сьогодні находились, а я настрибався.
- Ми тут гуляли, гуляли, - почав технар і я мусив його одразу перебити.
- Гуляли - це не для протоколу. Звідки йшли, в якому напрямі, з якою метою. Стоп! Щодо мети я зрозумів, у протоколі напишемо: «з метою прогулянки».
- Йшли з Маріїнського парку через місточок, вийшли сюди, на алею. Як вам сказати… шукали, де темно, кущі високі і з алейки не видно. Щоб міліція не заважала. Ну і знайшли. Жах!
- Кажете, його першим дружина побачила?
- Дружина. А потім уже й я. Я йому ледь на ноги не наступив.
- Щось тут чіпали, піднімали?
Читать дальше