Валерій Лапікури - В Багдаді все спокійно

- Сирота, чому ти не медик?

- Доктор, а чому ви не мент?

- Поговорили!… Що тебе ще цікавить? А, пам’ятаю, ти у нас на слідах від уколів схиблений. Так от, на руках нічого. А от дупа поколота. Нестерильними голками. Пішли покажу. Тільки допоможеш перевернути.

- У мене краща ідея є. Ви тут у себе в морзі місця бронюєте?

- Обов’язково! Чи ми не люди! Як на столах, то майже задаром. А в холодильнику дорожче і тільки по блату. А що?

- Зара скажу. Покійний перед смертю ні на які хвороби не потерпав? Діабет, приміром? Чи «канцер» у завершальній стадії? Чи бодай занедбаний трипер з уразою сечовика?

- Ні, не встиг розжитися. Печінка трохи збільшена, але поки що в межах норми.

- Отже, колов він себе сам і не тому, що боліло, а тому, що це йому було в кайф. А це означає: якби його не зарізали, то він би дуже скоро перейшов би з уколів під шкіру до ін’єкцій у вену. А місце в холодильнику знадобиться мені, бо якщо я доповім про це моєму начальству, то…

- Задушать власними руками? Як байстря в колисці?

- А щоб ви не мали сумнівів. Єдина втіха - від наркоманії, якої в Радянському Союзі немає, Дембеля вже вилікували. Щоправда, у спосіб, який я навіть ворогам не порекомендую.

Прозектор, котрий через щоденне спілкування зі смертю давно перетворився на філософа, підбив підсумки:

- Таке життя, товариші. У кожного своє. У тебе, у мене, у нього он. І у тих, що по столах лежать, теж… було… кругообіг життя в природі. Ой… що я ще можу для тебе зробити?

- Під нігтями подивився?

- Обов’язково. Під мікроскопом. Нічого, крім позаторішнього бруду. Тобто, шматочків чужої шкіри немає.

- Кепсько. Тоді зроби милість - встроми під свій мікроскоп зріз з його шкіри, краще з обличчя, і подивись, чи немає там мікрочастинок піску.

- А як є, то що?

- Те, що вбитий служив у Туркво, себто Туркестанському військовому окрузі. Звідти дебелі своєрідну таку засмагу привозять - сірого кольору. Там такі вітри, що пісок не те що в шкіру в’їдається, а шиби на вікнах матовим робить.

- Самій клопіт з вашими покійниками! В дупу їм зазирай, під мікроскоп стромляй! В роті колупайся…

- У нас усі покійники такі. Люблять пригоди. І не вміють по-людському ні жити, ані помирати. Не навчені. Макаренків поряд не було. Самий тільки дєдушка Каширін із різкою.

- Слухай, ти, Альоша Пєшков, як хочеш, але про те, що покійний був наркоманом, я у звіті не напишу. Бо у тебе самі глупості в голові, а у мене діти.

- Тоді напиши, що покійний помер від розтину.

- А ну тебе! Слухай, давай ні нашим, ні вашим: «сліди від ближче не встановлених ін’єкцій нестерильними голками» тебе влаштують?

- Влаштують. Якщо ти кров на аналіз негайно надішлеш.

- Раскольнікова на тебе немає, мучитель! Вже надіслав. Тільки по результати сам зайдеш.

На тому й порішили. Я чемно відмовився «обмити» все це діло «спірітусом віні ректифікатом» і пішов собі на сонечко, пригадуючи, де тут найближча кав’ярня. Хлопці казали, що в хлібному на вулиці Чекістів уже кілька тижнів варять - і то непогану. Навіть найвередливіші в Києві поцінувальники з міністерства закордонних справ регулярно забігають. А народ з Інституту історії партії взагалі годинами не вилазить. Тож треба і собі засвідчити.

І тут на виході мене знову, за всіма законами життєвої драматургії, ледь не збили з ніг захеканий санітар у брудному халаті і неголений дядько у зеленому галстуку. За ними бігли ще троє теж не дуже тверезих родичів, виправдовуючись на ходу. Санітар кричав у відповідь:

- Вам шо, повилазило? Дивитися треба! А якби ми вас до цвинтаря не догнали, то куди б?…

- А вони ж у вас усі такі однакові, що не розбереш. І потім - там світла немає, темно, як у негра… не скажу де!

- Нормальна людина рідну матір навпомацки пізнає, - не поступався санітар.

- А це не матір, це теща! - захищався родич.

- Тим більше! - зрадів санітар. - Я би двадцять разів перевірив, чи то вона і чи справді вмерла.

Я здійняв над головою стиснуті в кулак руки і загорлав, переполохавши всю околицю:

- На каву, на каву, на каву!

Потім повернувся і подибав дворами і сходами через Богомольця на Чекістів. По дорозі ввічливо привітався з нашим Міністром, котрий ішов на роботу, як завжди, пішки і без охоронця. Здається, він навіть щось у мене запитав. Але несуттєве.

Наші не збрехали: каву на Липках варили непогану. Гарячу, міцну, а головне - пахучу. Я, не поспішаючи, висьорбав чистеньку незалапану чашку, випадково підслухав новий анекдот про радянських дипломатів і дійшов висновку, що можна рушати до ресторану. В самий раз - персонал уже зібрався, а клієнти ще не набігли.