Відчуваючи, що мушу діяти, я спустився на перший поверх, пройшов повз двох копів біля дверей, перетнув вулицю і попрямував туди, де залишив своє авто.
Сівши в машину, зачинив двері.
Тепер я почувався як наркоман — мені раптом дуже захотілося зробити ковток віскі. Вживання спиртного раніше шостої не було для мене звичною справою, але зараз стало чимось особливим. Я ковзнув через сидіння-диван і відчинив «бардачок». Коли потягнувся по пляшку, серце сильно вдарилось об ребра, а рот став таким сухим, як вигоріла на сонці кістка.
У «бардачку» лежали мій пістолет тридцять восьмого калібру та сумочка зі шкіри ящірки.
Я сидів із широко розплющеними очима, відчуваючи, як холод спиною повзе вгору. Точно так, як те, що я дихав, ця сумочка належала мертвій китаянці.
Позаду головного поліцейського управління — просторий двір, оточений восьмифутовою стіною. Тут паркують патрульні авто, вантажівки загонів поліцейських, підготовлених для ліквідації безладів, та швидкі автівки, котрі мчать із експертами на будь-які непередбачувані випадки.
На одній зі стін висить величезне оголошення, на якому чималими червоними літерами на білому тлі зазначено, що цей парк лише для поліцейського автотранспорту.
Повернувши, я в'їхав у відчинені ворота й обережно припаркувався біля патрульної машини. Щойно заглушив двигун, як із нізвідки з'явився коп, його червоне ірландське обличчя виказувало шалену лють.
— Гей! Що це з тобою? Ти що, не вмієш читати? — він волав так, що його було чути за два квартали.
— Зі мною все гаразд, — сказав я, витягуючи ключ із замка запалювання, — і я вмію читати... навіть довгі слова, до речі.
Я подумав, що він зараз вибухне. Коп довгенько відкривав і закривав рота, щосили намагаючись підібрати якнайгостріші для цього випадку слова. Перш ніж він зумів висловитись, я всміхнувся до нього через відчинене вікно мого автомобіля.
— Детектив-лейтенант Ретнік, чоловік сестри мера, сказав мені паркуватися тут. З'ясовуйте з ним, якщо вам це не до вподоби, та не звинувачуйте мене, коли отримаєте на горіхи.
Він виглядав так, наче раптом проковтнув бджолу. Упродовж двох довгих секунд коп люто дивився на мене, а тоді гордо пішов геть.
Я сидів, дивлячись у далечінь, хвилин, мабуть, двадцять, а тоді у двір в'їхало авто, яке припаркувалося футів за десять від мого. Із нього вийшов Ретнік і попрямував до дверей, що вели до сірої кам'яної будівлі, яка служила головним поліцейським управлінням.
— Лейтенанте...
Я не підвищував голосу, але Ретнік таки почув мене. Він поглянув на мене через плече і застиг, наче хтось ударив його в спину, а тоді швидко підійшов.
— І що ж ти тут робиш? — вимогливо запитав він.
— Чекаю на вас, — відповів я.
Ретнік обмірковував сказане, пильно дивлячись на мене.
— Що ж, от я й тут... тепер що?
Я вийшов із машини.
— Ви обшукали мене, лейтенанте, але забули обшукати моє авто.
Він став украй спокійним, важко дихаючи крізь стиснені ніздрі, але його суворі пильні очі були насторожені.
— Навіщо мені обшукувати твоє авто, детективе?
— Ви хотіли знати, що було в сумочці жовтошкірої, як ви її називаєте, і що спокусило мене застрелити її у своїй конторі своїм же пістолетом. Ви не знайшли цього ні в моїй конторі, ні в моїх кишенях. Гадаю, що справді заповзятливий коп перевірив би й моє авто, аби переконатися, що я не заховав у ньому мотиву для вбивста. Тож я доставив машину сюди, просто для того випадку, якщо ви захочете бути насправді заповзятливим копом.
Обличчя Ретніка напружилося від люті.
— Послухай, ти, сучий сину, — проплямкав він. — Я не слухатиму розумних розмов від дешевого приватного детектива. Я доручу Палскі зайнятися тобою! Він зітре блиск із твоїх мізків. Ти до дідька мудрий, маєш забагато розуму як на тебе одного!
— Краще перевірте авто, перш ніж згодуєте мене своїй м'ясорубці, лейтенанте. Загляньте у «бардачок». Це зекономить ваш час.
Я вийшов з авто, залишивши двері відчиненими.
Із злісним поглядом Ретнік нахилився в авто і ривком відчинив «бардачок».
Я спостерігав за його реакцією. Лють Ретніка минула. Він не торкнувся ні пістолета, ні сумочки. Кількадесят секунд дивився на них, а тоді повернувся до мене.
— Це твій пістолет?
— Так.
— Сумочка її?
— Усе сходиться, правда ж?
Він витріщився на мене, спантеличений.
— Що це до дідька таке? Ти готовий зізнатися, що це ти убив її?
— Я відкриваю карти так, як вони були мені роздані, — сказав я. — Більше нічого не можу вдіяти. Це вже вам вирішувати, що з цим робити.
Читать дальше