Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Навіщо? — запитав я, витріщаючись на нього.

— Старий Джефферсон хотів, аби його сина поховали у родинному склепі. Він заплатив цій дівчині, щоб вона прилетіла з тілом.

— А що трапилося з тілом?

— Його забрав в аеропорту власник похоронного бюро сьогодні вранці о сьомій годині, діючи за розпорядженням. Зараз воно у його залі й очікує на поховання.

— Ви це перевірили?

Він позіхнув, показуючи мені половину вставних зубів.

— Послухай-но, детективе, нічого тобі розказувати мені, що я маю робити. Я бачив труну і перевірив документи: усе в порядку. Китаянка прилетіла з Гонконгу о першій тридцять. Взяла таксі з аеропорту до твоєї контори. Одне лише не можу зрозуміти: чому вона прийшла зустрітися з тобою відразу після приїзду і як її вбивця знав, що вона прийде до тебе. Що їй було потрібно?

— Атож. Якщо вона з Гонконгу, то звідки знала про моє існування? — сказав я.

— Твоє припущення, що вона телефонувала щодо зустрічі близько сьомої, після того, як ти залишив контору, неправильне. У цей час вона була в повітрі. Якби вона писала, ти б про це знав.

Я на хвильку замислився.

— Припустімо, Гардвік зустрів її в аеропорту. Він телефонував мені звідти о шостій. Припустімо, він дочекався її прильоту і сказав їй, що він — це я. Припустімо, він пішов уперед, поки вона залагоджувала питання з труною, й відчинив замок на зовнішніх дверях (його не надто важко відчинити), а тоді чекав, коли вона приєднається до нього.

Схоже, це припущення Ретніку не надто сподобалося, та й мені теж.

— Але що в дідька вона хотіла від тебе? — із вимогою в голосі запитав він.

— Якби нам було це відомо, ми б не ставили один одному запитань. А як щодо її багажу? Ви його знайшли?

— Так. Вона здала багаж у камеру зберігання, перш ніж залишила аеропорт: чемоданчик, у якому не було нічого, окрім змінного одягу, статуетки Будди та кількох китайських ароматичних паличок. Вона, очевидно, летіла порожнем.

— Ви уже розмовляли зі старим Джефферсоном?

Ретнік скривився.

— Еге ж, я розмовляв із ним. Він поводився так, наче ненавидить мене до глибини душі. Гадаю, саме так і є насправді. От і все пекло одруження дівчини з членом впливової сім'ї... Мій шурин і Джефферсон ладнають між собою, як я з наривом на своїй шиї.

— Та все ж у цьому є й певні переваги, — мовив я.

Він торкнувся своєї перлової шпильки для краватки.

— Інколи. У будь-якому разі, старий козел не дозволив собі вилити душу. Він сказав, що хоче, аби я впіймав того, хто убив його невістку, а якщо ні, то у мене будуть неприємності, — лейтенант погладив свого носа, схожого на дзьоб. — Джефферсон має чималий вплив у цьому місті й може завдати мені клопотів.

— Тож він нічим не допоміг?

— Звичайно ж, ні.

— А як щодо кур'єра, який доставив мені три сотні баксів? Адже він міг бачити вбивцю.

— Послухай, детективе, ти й на половину не такий чудовий спец, яким себе вважаєш. Я його перевірив — нічого. Та от що цікаво: конверт із грошима було передано о четвертій годині у головне відділення служби доставки, яке, як тобі відомо, міститься через дорогу від твоєї контори. Ніхто з цих тупоголових клерків не зміг пригадати, хто його приніс, та, згідно з вказівками, доставити тобі конверт потрібно було о шостій п'ятнадцять.

— Ви перевірили корпорацію Геррона, щоб дізнатися, чи працює там Гардвік?

— Так, я перевірив кожнісінький бісовий факт. Гардвік на них не працює.

Лейтенант позіхнув, потягнувся, а тоді підвівся.

— Я йду спати. Можливо, завтра щось і спаде мені на думку. А сьогодні з мене досить.

Я також підвівся.

— Її убили з мого пістолета?

— Так. Жодних відбитків, на машині теж нічого. Убивця — вправна бестія, та він таки допустить помилку... вони завжди так роблять.

— Дехто з них.

Ретнік сонно поглянув на мене.

— Я зробив тобі добру послугу, Раяне, тепер спробуй хоч якось віддячити. Матимеш ідеї — дай знати. Зараз вони мені потрібні.

Сказавши, що не забуду про нього, я попрямував до авто, а тоді швидко поїхав назад до своєї квартири і свого ліжка.

У контору я прийшов наступного понеділка відразу ж після дев'ятої. Біля дверей зустрів кількох газетних репортерів. Вони хотіли знати, де я провів увесь учорашній день. Репортери прагнули потрапити до мене, аби почути мої міркування щодо всієї цієї історії про вбивство, і розсердилися, що не змогли мене знайти.

Я провів їх у свою контору і сказав, що увесь день був у головному управлінні поліції. Пояснив, що не знаю про вбивство більше за них, а можливо, й менше. Ні, у мене нема жодного уявлення ні про те, чому китаянка прийшла до моєї контори о такій порі, ні як вона потрапила в будинок.