Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Вам телефонує секретарка містера Вілбура Джефферсона, — сказав дівчачий голос, приємний чистий голос, який любо було слухати. — Це містер Раян?

Я сказав, що все правильно.

— Містер Джефферсон хотів би зустрітися з вами. Чи могли б ви прийти сьогодні о третій?

Я відчув різкий приплив зацікавлення, коли розгорнув щоденник і проглянув його порожні сторінки. Сьогодні на третю у мене не намічалося жодної зустрічі — правду кажучи, на весь цей тиждень я не планував ніяких зустрічей.

— Гаразд, я буду, — пообіцяв секретарці.

— Це останній будинок на Біч-драйв, що дивиться у бік моря, — сказала вона мені. — Біч-В'ю.

— Я буду там.

— Дякую вам.

І вона обірвала розмову.

Я ще потримав слухавку біля вуха, ніби намагаючись повернути назад звук її голосу. Цікаво, як вона виглядає. Її голос звучав молодо, та голоси можуть бути оманливими. Зрештою я поклав слухавку.

Ранок минув без пригод. Я заздрив Джею Вейду, чий телефон, здавалося, дзвонив постійно. Крім того, я чув безперервне клацання друкарської машинки. Він, очевидно, значно зайнятіший порівняно зі мною, та в мене є три сотні від загадкового містера Гардвіка, які, що б там не було, убережуть мене від голоду на кілька тижнів.

Ніхто в мою контору не прийшов, і близько першої години я спустився в закусочну, щоб з'їсти звичний сандвіч. Сперроу був зайнятий, тож не набридав мені запитаннями, хоча я й бачив, що йому вкрай як кортить поговорити про вбивство. Я покинув заклад у час пік, усвідомлюючи, що на обличчі бармена залишився докірливий вираз, оскільки я пішов, так нічого йому й не сказавши.

Згодом я під'їхав до Біч-драйв, надзвичайно розкішного району Пасадена-сіті. Тут, подалі від натовпів, які захоплювали місто протягом літніх місяців, жили, маючи власні пляжі, багатії-старпери.

Біля воріт Біч-В'ю я був за кілька хвилин до третьої. Вони стояли відчинені, так наче очікували на мене, і я поїхав під'їзною алеєю завдовжки сорок ярдів, з обох боків якої були гарно доглянуті газони та клумби.

Будинок був великим і старим. Шість широких білих сходинок вели до переднього входу. Біля вхідних дверей із мореного дуба висів шнурок дзвінка.

Я смикнув за ланцюжок, і десь за хвилину двері відчинилися. Дворецький виявився високим похмурим старим чоловіком, котрий спокійно поглянув на мене, допитливо припіднявши брову.

— Нельсон Раян, — сказав я. — На мене чекають.

Він відійшов убік і жестом показав на темний коридор, повний важких темних меблів. Я рушив за ним коридором й увійшов у маленьку кімнату. У ній було кілька незручних на вигляд стільців та стіл, на якому лежало кілька глянцевих журналів: у цій кімнаті панувала атмосфера приймальні дантиста. Вказавши на один зі стільців, дворецький вийшов.

Я простояв близько десяти хвилин, дивлячись із вікна на морський краєвид. А тоді відчинилися двері й увійшла дівчина.

Їй було від двадцяти восьми до тридцяти, зросту трохи вище середнього, темноволоса, приємна на вигляд, але нічого дивовижного. Очі мала блакитно-сірі, розумні й байдужі. На ній була темно-синя сукня, що лише натякала на гарну фігуру. Декольте було строгим, а довжина спідниці — помірною.

— Пробачте, що змусила вас чекати, містере Раян, — сказала вона. Її усмішка була легкою та ніби віддаленою. — Містер Джефферсон готовий прийняти вас зараз.

— Ви його секретарка? — запитав я, упізнаючи чистий тихий голос.

— Так. Мене звати Джанет Вест. Я проведу вас.

Я вийшов за нею у коридор, і крізь зелені оббиті сукном двері ми ввійшли у велику старомодну, але зручну вітальню, заставлену рядами книг, подвійні двері вели до відокремленого, обгородженого стіною, саду, повного трояндових кущів, які саме буяли квітами.

Вілбур Джефферсон відкинувся назад на кріслі-ліжку, до якого були приладнані колеса. Він лежав у тіні відразу ж за подвійними дверима — старий чоловік, високий, худий, аристократичний, із великим гачкуватим носом і шкірою, що була така ж жовта, як стара слонова кістка. Його волосся скидалося на біле скловолокно. Він був одягнений у світлий лляний костюм та білі туфлі з оленячої шкіри. Старий повернув голову, щоб поглянути на мене, коли слідом за Джанет Вест я увійшов до саду.

— Містер Раян, — відрекомендувала вона, відходячи вбік і жестом показуючи мені пройти уперед, а тоді вийшла.

— Сідайте в оте крісло, — сказав Джефферсон, кивнувши на плетене крісло поруч нього. — Слух у мене не такий хороший, як раніше, тож я попрошу вас говорити голосніше. Якщо хочете курити... куріть. Це зло я був змушений облишити більше шести років тому.