Репортери півгодини обстрілювали мене запитаннями, та це була лиш марна трата часу з їхнього боку. Зрештою, невдоволені, вони пішли.
Проглянувши свою пошту, я викинув більшість листів у корзину для сміття. Там був лист від жінки з Палма-Маунтін, яка хотіла, аби я знайшов того, хто отруїв її собаку. Я саме друкував їй ввічливу відповідь, пояснюючи, що надто зайнятий, аби допомогти, коли хтось постукав У Двері.
— Заходьте! — гукнув я.
Увійшов Джей Вейд, мій сусід. Він виглядав трохи збентеженим і зупинився за кілька футів від столу.
— Я вам не заважаю? — запитав він. — Це справді не моя справа, та мені цікаво, чи вже встановили, хто її вбив.
Його цікавість мене не здивувала. Вейд був одним із тих тямовитих людей, які не можуть протистояти спокусі зацікавитися злочинами.
— Ні, — відповів я.
— Не вважаю, що це допоможе, — вибачливо мовив він, — та, думаючи про все це, я пригадав, що чув, як близько сьомої години дзвонив ваш телефон. Він дзвонив деякий час. Це було після того, як ви пішли.
— Мій телефон часто дзвонить, — констатував я, — та все ж дякую. Можливо, це допоможе. Я повідомлю лейтенантові Ретніку.
Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.
— Я просто подумав... маю на увазі, що у розслідуванні вбивства кожна дрібниця може бути важливою, — Вейд неспокійно заворушився. — Дивно, як вона потрапила у вашу контору, правда ж? Гадаю, це додало трохи труднощів і вам.
— Вона потрапила у мою контору, тому що її впустив убивця, — сказав я, — і мені це не додало труднощів.
— Що ж, то добре. Вони дізналися, ким вона була?
— Її звати Джоан Джефферсон, вона з Гонконгу.
— Джефферсон? — він насторожився. — У мене є друг на ім'я Герман Джефферсон, котрий переїхав у Гонконг, давній шкільний товариш.
Я відхилився на стільці назад, щоб могти закинути ноги на стіл.
— Сядьте, — запропонував я, — і розкажіть мені про Германа Джефферсона. Китаянка була його дружиною.
Ця новина по-справжньому схвилювала Вейда. Він присів і витріщився на мене.
— Германова дружина? Він одружився з китаянкою?
— Схоже на те.
— Та будь я проклятий!
Я чекав, спостерігаючи за ним.
Вейд на хвильку замислився. А тоді сказав:
— Не те щоб це мене шокувало. Мені доводилося чути, що китаянки бувають дуже привабливими, та не можу уявити, щоб його батько був цим задоволений, — Вейд насупився, похитуючи головою. — Що вона тут робила?
— Привезла для поховання тіло свого чоловіка.
Він заціпенів.
— Ви хочете сказати, що Герман помер?
— Минулого тижня... автомобільна аварія.
Джей Вейд, здавалося, був цілковито вибитий із рівноваги. Він сидів, дивлячись безтямним поглядом, так наче не міг повірити у почуте.
— Герман... мертвий! Пробачте, — сказав Вейд зрештою. — Для його батька це буде шоком.
— Гадаю, що так. Ви його добре знали?
— Ну, ні. Ми разом навчались у школі. Герман був нерозсудливим хлопцем. Завжди потрапляв у неприємності: веселився з дівчатами, ганяв на машині, наче божевільний, та я захоплювався ним. Ви ж знаєте, які діти. Я дивився на нього, мов на героя. Та згодом, після закінчення коледжу, я змінив свою думку про Германа. Він, здавалося, не дорослішав. Часто випивав, устрявав у бійки, словом, робив своє життя пеклом. Я припинив спілкуватися з ним. Урешті-решт батько втомився від нього й відправив сина на Схід. Це було приблизно п'ять років тому. Його батько мав там якісь справи, — він закинув ногу на ногу. — Тож Герман одружився з китаянкою. Це, звісно, несподівано.
— Таке трапляється, — сказав я.
— Він загинув в автомобільній катастрофі? Він завжди розбивав свої машини вщент. Не дивно, що Герман загинув саме так, — Вейд поглянув на мене. — Знаєте, мене це неабияк заінтригувало. Чому її вбили?
— Саме це й намагається з'ясувати поліція.
— Ото проблема, правда ж? Маю на увазі, чому вона прийшла сюди, аби побачитися з вами? Адже це й справді таємниця.
Мені вже починав набридати ентузіазм Вейда.
— Так, — мовив я.
Я почув, як по той бік стіни задзвонив телефон. Мій сусід підвівся.
— Занедбую свої справи і гайную ваш час, — сказав він. — Якщо пригадаю про Германа щось таке, що, на мою думку, зможе вам допомогти, я повідомлю.
Я сказав, що буду радий, і поглянув, як він іде, зачиняючи за собою двері.
Відтак, опустившись нижче, почав обмірковувати все, що розповів мені Вейд. Двадцять хвилин потому я продовжував сидіти там, і далі все обдумуючи, але так нікуди й не дійшовши, коли телефонний дзвінок витягнув мене з тієї летаргії. Я схопив слухавку.
Читать дальше