Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Він, звісно ж, не турбувався про мене, просто хотів, аби я зійшов із дороги.

— Гадаю, кави можна випити, — сказав я. — Чи можна мені поїхати додому і прийняти душ?

— Кому не байдуже, як гидотно від тебе смердить? — кинув лейтенант. — Просто випий десь недалеко кави, щоб ти був у полі зору.

Я спустився ліфтом на перший поверх. Хоча була лише без двадцяти восьма, уже зібрався невеличкий натовп, аби повитріщатися на карету «швидкої допомоги» та чотири поліцейські автівки, припарковані перед будинком. Заходячи до знайомої забігайлівки, я почув звук важких кроків позаду себе. Я не роззирався довкола, адже знав, що питиму каву під наглядом поліції.

Увійшовши в бар, я опустився на табуретку. Відірвавшись од вікна, крізь яке пильно дивився на карету «швидкої», бармен очікувально поглянув на мене.

— Що вам приготувати, містере Раян? — його зітхання просвистіло поміж зубами.

— Каву, міцну та чорну, і швидко, — сказав я, — іще два смажені яйця з шинкою.

Кремезний чоловік у цивільному, котрий пильнував мене, не увійшов усередину бару, а стояв ззовні, звідки міг мене бачити.

Із завзяттям і напруженням, через які у нього під пахвами з'явилися темні круги, Сперроу налив каву, а тоді заходився готувати яйця з шинкою.

— Хтось помер, містере Раян? — запитав він, розбиваючи яйця об сковорідку.

— О котрій годині ти зачиняєшся? — замість відповіді сказав я, спостерігаючи за копом ззовні забігайлівки, котрий сердито дивився на мене крізь вікно.

— Рівно о десятій, — відказав Сперроу, ледь пересмикнувшись від нетерпіння. — Що це відбувається там, через дорогу?

— Убито китаянку, — я надпив кави. Вона була гаряча, міцна і смачна. — Я знайшов її у своїй конторі близько півгодини тому.

Його кадик тепер затанцював рок-н-рол.

— Це не жарт, містере Раян?

— Свята правда, — допивши каву, я посунув горнятко до нього. — І ще одну.

— Китаянка?

— Так. Нічого не запитуй. Мені про це відомо стільки ж, скільки тобі. Ти бачив, як китаянка входила у будинок після того, як я пішов?

Він заперечно похитав головою, знову наповнюючи мою чашку.

— Ні. Гадаю, я помітив би її, якби вона увійшла до того, як я зачинився. Учора ввечері у мене не було багато роботи.

Я злегка спітнів. Мав алібі до пів на дев'яту: тоді повз мене пройшла дівчина з пуделем. Я підрахував, що китаянка була у моїй конторі саме о тій порі. Після цього більше ніхто не може підтвердити те, що я просидів усю ніч перед порожнім бунгало Джека С. Маєрса-молодшого.

— Ти не зауважив нікого незнайомого відтоді, як я пішов, і доки ти не зачинився?

— Гадаю, що ні. Близько дев'ятої швейцар, як завжди, замкнув двері, — він подав мені яйця з шинкою. — Хто її убив?

— Не знаю, — я раптом утратив апетит. Уся ця ситуація починала виглядати доволі кепською. Я знав Ретніка. Він був хлопцем, який, по суті, хапається за соломинки. Якщо у мене не буде неспростовного алібі, яке переконає це недоумкувате дитя, він накинеться на мене.

— Але ти міг її пропустити, правда ж?

— Мабуть, так. Я не дивився через вікно увесь час.

Увійшли двоє чоловіків і замовили сніданок. Вони запитали Сперроу, що відбувається. Поглянувши мигцем на мене, він сказав, що не знає. Один із чоловіків, огрядний тип у джинсовій куртці а-ля Марлон Брандо, сказав:

— Когось убили. Ззовні стоїть санітарна машина.

Я відсунув тарілку вбік. Просто не міг зараз їсти. Допив каву і зісковзнув із табуретки.

Сперроу сумно поглянув на мене.

— Щось не так, містере Раян?

— Просто забагато, мабуть, — відповів я. — Запиши на мене, — і вийшов на вулицю.

Кремезний коп наблизився до мене.

— Куди це ви намірились іти? — з вимогою в голосі запитав він.

— Назад у свою контору, — відказав я. — Вас це якось хвилює?

— Коли лейтенант буде готовий говорити з вами, я вас про це повідомлю. А поки підіть сядьте в одну з наших машин.

Підійшовши до однієї з поліцейських автівок, я сів на заднє сидіння. Сорок із гаком людей почали витріщатися замість карети «швидкої» на мене. Запаливши сигарету, я спробував їх ігнорувати.

Я сидів, курячи та дозволяючи своєму розумові працювати над минулим і теперішнім, не даючи йому рухатись у майбутнє. Що більше я обдумував своє становище, то менше воно мені подобалось. Було таке відчуття, що я потрапив у пастку.

Приблизно через годину вийшло двоє інтернів, несучи носилки. Китаянка під простирадлом виглядала такою маленькою, як дитина. Натовп видав звук, звичний для юрби, коли вона болісно вражена. Інтерни повантажили носилки у карету «швидкої» і поїхали геть. Кілька хвилин опісля вийшов лікар, сів у своє авто й зник услід за «швидкою».