Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Увійшовши, жоден із них не поглянув на мене. Вони попрямували у мою контору й упродовж тривалого часу витріщалися на мертву жінку, а потім, поки Палскі виконував належні дії поліцейського, Ретнік нарешті підійшов до мене. Тепер він виглядав трохи стурбованим і не таким жвавим.

— Що ж, детективе, давай розповідай мені всю історію, — сказав він, сідаючи на стіл і похитуючи бездоганно начищеними черевиками. — Вона твоя клієнтка?

— Не знаю, хто вона чи що тут робить. Я знайшов її такою, коли відчинив контору сьогодні вранці.

Ретнік жував погаслу сигару, дивлячись на мене суворим поглядом копа.

— Ти завжди відчиняєш так рано?

Я розповів йому всю історію, нічого не приховуючи. Він слухав. Палскі, котрий закінчив гратись у поліцейського з хлопцями у моїй конторі, підпер одвірок і також слухав.

— Щойно дізнавшись, що бунґало порожнє, я відразу ж повернувся сюди, — закінчив я. — Припустив, що тут щось не так, але такого вже точно не очікував.

— Де її сумочка? — запитав Ретнік.

— Не знаю. Поки я чекав вашого приїзду, то пошукав, однак не знайшов. Вона повинна була бути. Можливо, її забрав убивця.

Лейтенант почухав підборіддя, витягнув із рота погаслу сигару, поглянув на неї, а тоді запхнув назад.

— Що ж у цій сумці було такого, детективе, що спокусило тебе вбити жінку? — із вимогою запитав він.

Від Ретніка не можна було очікувати жодної проникливості. Викликаючи поліцію, я знав, що буду підозрюваним номер один.

— Навіть якби у неї був кохінор, я не настільки тупий, щоб убивати її тут, — сказав я терпляче. — Простежив би за нею до її дому і вже там залагодив би цю справу.

— Що ж тоді вона тут робила і як увійшла, якщо ти замкнув контору?

— Можу лише припустити.

Ретнік примружив очі та схилив голову набік.

— Ну що ж, давай припускай.

— Гадаю, у цієї жінки була до мене якась справа. Чоловік, який назвався Джоном Гардвіком, не хотів, аби вона розмовляла зі мною. Я не знаю, чому, і мені невідомо, про що вона хотіла поговорити зі мною, я лише припускаю. На мій здогад, Гардвік відправив мене сидіти біля порожнього бунґало, аби упевнитися, що мене не буде у конторі, коли приїде жінка. Гадаю, він чекав на неї тут. Мої замки дуже прості. У нього не виникло б труднощів, аби відчинити двері. Ймовірно, коли вона увійшла, він сидів за моїм столом. Той факт, що жінка не виглядає наляканою, дає мені змогу припустити, що вона не знала того чоловіка й вирішила, що це — я. Після того, як вона розповіла про свою справу, він її застрелив. Це був швидкий професійний постріл. У неї навіть не встиг змінитися вираз обличчя.

Ретнік поглянув на Палскі.

— Якщо ми не пильнуватимемо, цей детектив вкраде у нас роботу.

Палскі витягнув щось із кутнього зуба і сплюнув на мій килим. Сержант промовчав: говорити — не його робота. Він був професійним слухачем.

Ретнік на хвильку замислився. Цей процес, безсумнівно, завдавав йому мук. Урешті-решт він мовив:

— Знаєш, що викликає підозру в твоєму припущенні, розумнику? Цей хлопець телефонував тобі з аеропорту, що за дві милі звідси. Якщо ти не обманюєш, то залишив контору відразу ж після шостої. Він не міг приїхати сюди раніше сьомої тридцять, зважаючи на рух транспорту на автостраді о тій порі, й усі, навіть жовтошкірі, знають, що це уже неробочий час. Вона б не прийшла сюди, якби не була впевнена, що застане тебе тут, а спершу зателефонувала б.

— А чому ви такі впевнені, що вона цього не зробила? Можливо, зателефонувала, а Гардвік був у моїй конторі й відповів на дзвінок. Можливо, він сказав, що чекатиме на неї і щоб вона зразу ж прийшла.

Зі зміни виразу обличчя Ретніка я зрозумів: він сердитий на себе, що не зміг дійти до такого сам.

Лікар і двоє інтернів зі звичайними носилками з'явились у дверях.

Палскі неохоче відійшов від одвірка й забрав лікаря, метушливого маленького чоловіка з неприємним похмурим обличчям, у мою контору, щоб оглянути тіло.

Ретнік поправив перламутрову шпильку на краватці.

— Її буде нескладно вистежити, — сказав він, наче розмовляючи із самим собою. — Якщо жовтошкіра така приваблива, як оця, на неї звертають увагу. Коли, ти казав, цей Гардвік мав зустрітися з тобою?

— Завтра... у п'ятницю.

— Гадаєш, він прийде?

— Жодного шансу.

Ретнік кивнув.

— Так, — він поглянув на свій годинник, а тоді позіхнув. — Ти виглядаєш жахливо. Може, вип'єш горнятко кави? Не відходь далеко і не ляпай язиком. Я буду готовий говорити з тобою десь за півгодини.