Поки я обмірковував одержану від Гардвіка інформацію, до мене долинув звук кроків уздовж коридору. Почувся стукіт по матованій панелі моїх дверей, а тоді вони відчинились.
Кур'єр поклав на мій стіл товстий конверт і запропонував підписатись у його книзі.
Це був невисокий молодий хлопець із ластовинням, він усе ще чіплявся за ентузіазм до життя, що уже покидав мене. Поки я підписувався у книзі, його погляд з насмішкою пройшовся обшарпаною кімнаткою, зауважуючи вогкі плями на стелі, пил на книжковій полиці, стіл, що нічим не вражав, потертий стілець для клієнтів і настінний календар з оголеними дівчатами.
Коли він пішов, я відкрив конверт. У ньому було тридцять десятидоларових банкнот. На звичайній картці — напис: «Від Джона Гардвіка, Кеннот-бульвар, 33, Пасадена-сіті».
На хвильку я замислився, як йому вдалося так швидко доставити мені гроші, а тоді вирішив, що у нього, вочевидь, є кредитний рейтинг у «Експрес Месенджер Компані» і що він зателефонував їм одразу ж після завершення нашої розмови. Їхні контори були відразу ж по той бік вулиці від моєї. Присунувши до себе телефонну книгу, я почав шукати Гардвіків. Жодного Джона Гардвіка там не було. Я підвівся з-за столу і важкою ходою перейшов кабінет, аби проконсультуватися з каталогом вулиць. Із нього я дізнався, що Джек С. Маєрс-молодший, а не Джон Гардвік мешкає за адресою Кеннот-бульвар, 33.
Погладжуючи рукою свою одноденну щетину, я обдумував усю цю ситуацію. Пригадав, що Кеннот-бульвар — віддалене шосе на Палма-Маунтін, близько трьох миль від центру міста. Це був один із тих районів, де люди мали змогу орендувати для себе житло, коли приїжджали у відпустку, саме так могло статись і з Джоном Гардвіком та його дружиною. Можливо, він — керівник корпорації Герона, який очікує, поки спорудять його власний дім, а тим часом орендує будинок за адресою Кеннот-бульвар, 33 у Джека С. Маєрса-молодшого.
Я лише раз бував на Кеннот-бульварі, й було це недавно. Будинки там почали зводити відразу ж після війни, нічого аж надто особливого. Більшість із них — бунгало, наполовину цегляні, наполовину дерев'яні. Найкращим на Кеннот-бульварі є вид на місто й море і, якщо вам це потрібно, його усамітнення.
Що більше я думав про це завдання, то менше воно мені подобалось. Я навіть не мав опису жінки, за якою був найнятий стежити. Якби мені не заплатили тих трьохсот доларів, я б не брався за цю роботу, не зустрівшись спершу із Гардвіком, але оскільки мені заплатили, то відчував, що повинен виконати його доручення.
Замкнувши свою контору, я пройшов через приймальню, замкнув зовнішні двері й попрямував до ліфта.
Мій найближчий сусід, промисловий хімік, усе ще важко трудився, щоб заробити на прожиття. Я чув його виразний баритон, яким він наговорював чи то диктофону, чи то секретарці.
Спустившись ліфтом на перший поверх і перетнувши вулицю, я зайшов у закусочну, де зазвичай їв. Попросив Сперроу, бармена, зробити мені два сандвічі з шинкою та куркою.
Сперроу, високий, худий, із копицею сивого волосся, завжди цікавився моїми справами. Він був непоганим хлопцем, і час од часу я веселив його купою побрехеньок про пригоди, що начебто траплялися зі мною.
— Ви сьогодні ввечері працюєте, містере Раян? — запитав він нетерпляче, щойно почавши готувати для мене сандвічі.
— Саме так, — відповів я. — Проводжу ніч із дружиною клієнта, стежачи, щоб вона не згрішила.
Його рот широко відкрився, а очі витріщилися на мене.
— Справді? А яка вона, містере Раян?
— Ти знаєш Ліз Тейлор?
Він кивнув, нахилившись уперед і важко дихаючи.
— Ти знаєш Мерилін Монро?
Його кадик судомно смикнувся.
— Звісно, що знаю.
У відповідь я сумно всміхнувся.
— Вона не схожа на жодну з них.
Він кліпнув, а тоді, усвідомивши, що я над ним жартую, широко всміхнувся.
— Знову суну свого носа, куди не слід, еге ж? — запитав мене. — Гадаю, я цікавився тільки цим.
— Поквапся, Сперроу, — сказав я. — Мені треба заробляти на прожиття.
Він поклав сандвічі у паперовий пакет.
— Не робіть того, за що вам не платять, містере Раян, — сказав Сперроу, подаючи мені пакет.
Була уже без двадцяти хвилин сьома. Сівши у своє авто, я поїхав на Кеннот-бульвар. Я не поспішав. Коли піднімався гірською дорогою, сонце пізнього вересня саме ховалося за вершиною гори.
Бунґала на Кеннот-бульварі були закриті від дороги живоплотом або квітучими чагарниками. Я повільно проїхав повз № 33. Величезні подвійні ворота ховали будиночок. Десь за двадцять ярдів вище дорогою був майданчик для тривалої стоянки автомобілів, із якого відкривався чудовий вид на море. Я зупинився там, вимкнув двигун і пересунувся з водійського сидіння на пасажирське. Звідси було добре видно подвійні ворота.
Читать дальше