Мені не залишалося нічого, крім чекання. У цьому я був цілком вправним. Якщо ви достатньо божевільні, щоб обрати для себе таку професію, як у мене, то терпіння — найнеобхідніша її умова.
Упродовж наступної години мимо проїхали три чи чотири автівки. Водії, котрі повертались із важкої праці, проїжджаючи повз, кидали на мене швидкі погляди. Я сподівався, що схожий на чоловіка, котрий чекає на свою подругу, а не на детектива, який стежить за дружиною клієнта.
Дівчина в обтислих штанях та светрі пройшла мимо мого припаркованого авто. Попереду неї підтюпцем біг пудель, з ентузіазмом зупиняючись біля дерев. Дівчина кинула на мене швидкий погляд, у той час як мої очі неспішно оцінювали її фігуру. Я зацікавив її значно менше, ніж вона мене. Тож я із жалем спостерігав, як дівчина зникає у темряві.
До дев'ятої уже стемніло. Я витягнув паперовий пакет і з'їв сандвічі. Зробив ковток віскі з пляшки, що зберігалась у мене в «бардачку».
Це було довге та втомливе очікування. Подвійні ворота № 33 залишалися такими ж активними, як фарширована щука. Але тепер стало уже достатньо темно, щоб я міг проявити ініціативу. Залишивши авто, я перейшов дорогу. Відчинив одну частину воріт і заглянув у невеличкий охайний сад. Світла було ще достатньо, аби розгледіти газон, квіти і доріжку, яка вела до невеликого бунгало з чимось схожим на веранду.
Бунгало тонуло у темряві. Тож я дійшов висновку, що вдома нема нікого. Аби впевнитись у цьому, обійшов будинок ззаду, але світла не було і там.
Повернувся до машини, почуваючись пригніченим. Схоже, щойно містер Гардвік поїхав до аеропорту, як місіс Гардвік майнула з дому.
Тепер мені не залишалося нічого іншого, окрім як сидіти в авто, сподіваючись, що жінка повернеться упродовж ночі. Тож із трьома сотнями доларів, які все ще мучили моє сумління, я взявся чекати.
Десь близько третьої години ранку я заснув.
Перші промені сонця, пробиваючись крізь лобове скло авто, розбудили мене. Шийні м'язи затерпли, болів хребет, і я почувався винним, усвідомивши, що проспав три години, у той час як мав відробляти свої триста доларів.
Дорогою вгору їхало авто з молоком. Я спостерігав, як молочар зупинявся і знову рушав, доставляючи молоко до кожного бунгало. Він проїхав мимо № 33, а тоді зупинився прямо навпроти мене, щоб занести пляшки у № 35.
Коли він вийшов, я наблизився до нього. Це був старший чоловік, чиє обличчя свідчило про чималий досвід важкого життя і тяжкої праці. Він запитально поглянув на мене, зупинившись і стискаючи в руці дротяну корзину з пляшками молока.
— Ви пропустили № 33, — сказав я. — Молоко отримали всі, окрім № 33.
Він допитливо оглянув мене.
— Їх зараз нема вдома. А що вам до того, містере?
Я зрозумів, що він не з тих, із ким можна поводитися за панібрата. Мені аж ніяк не хотілося мати нові проблеми, тож я вийняв і подав молочареві своє посвідчення. Він ретельно оглянув його, а тоді, тихо насвистуючи крізь зуби, повернув мені.
— Ви не заходите у № 33? — запитав я.
— Звісно, заходжу, але вони поїхали на місяць.
— Хто — «вони»?
Він із хвилину обмірковував це запитання.
— Містер і місіс Маєрс.
— Наскільки я розумію, тепер тут мешкають містер і місіс Гардвік.
Він опустив дротяну корзину й посунув капелюх на потилицю.
— Зараз там ніхто не живе, містере, — сказав чоловік, потерши чоло. — Я б знав, якби там хтось був. Людям потрібне молоко, і саме я доставляю його сюди. А в № 33 не доставляю молока, бо цього місяця там ніхто не живе.
— Розумію, — мовив я, хоча насправді не розумів. — Ви ж не думаєте, що містер Маєрс міг здати своє житло в оренду цьому іншому чоловікові?
— Я уже вісім років обслуговую містера Маєрса, — почув я у відповідь. — Він ніколи нікому не здавав свого будинку. Містер завжди їде у такий час на місяць, — молочар підняв свою дротяну корзину. Я зрозумів, що йому вже стало нудно зі мною і що він хоче продовжити свою корисну роботу.
— А ви не знаєте жодного Джона Гардвіка з цього району? — запитав я без великої надії.
— Тут такого нема, — сказав він. — Я б знав. Адже знаю тут усіх, — і, киваючи головою, чоловік рушив до своєї вантажівки та поїхав дорогою до № 37.
Першою у мене виникла думка дізнатися, чи правильну адресу маю, та я знав, що правильну. Гардвік мені не лише її сказав, а й написав.
То навіщо він заплатив мені триста доларів, аби я посидів ззовні порожнього бунгало? Можливо, молочар помилився, проте я так не вважав.
Я повернувся до № 33 і поштовхом відчинив одну частину подвійних воріт. При світлі раннього світанкового сонця мені не потрібно було підійматися доріжкою, аби переконатися, що бунгало порожнє. Дерев'яні віконниці заступали вікна — цього я не міг побачити у темряві. Бунгало мало покинутий вигляд.
Читать дальше