Я увійшов у кімнату. Чоловік пильно дивився на мене, у його очах був злісний холодний блиск.
Ризикнувши, я зиркнув через плече. Вонґ Гопго, гід, який розмовляє англійською, вибачливо всміхався до мене. У правій руці він тримав револьвер сорок п'ятого калібру, приставлений до мого хребта. Китаєць зачинив двері й сперся на них спиною.
Я почав оглядати чоловіка переді мною. Він виглядав голодним і хворим, був брудний та небритий, і я відчував його неприємний запах.
— Перевір, чи у нього нема зброї, — сказав чоловік.
Вонґ сильніше притиснув свій револьвер. Лівою рукою він поплескав по мені з усіх боків, знайшов пістолет і забрав його. Після цього відійшов убік.
Я вирішив, що цей чоловік переді мною не хто інший, як Френк Беллінґ. Якщо ж це не він, то ніщо інше не має жодного сенсу.
— Ви Беллінґ? — запитав я. — Я вас шукав.
— Добре, от ви мене й знайшли, — сказав чоловік. — Та це не принесе вам до дідька нічого доброго.
Я поглянув на Вонґа, котрий продовжував вибачливо всміхатися до мене.
— Я потрапив до вас на гачок, — із жалем сказав я йому. — Ви чекали в аеропорту, щоб підвезти мене. Як же це було легковажно з мого боку. Хто повідомив вам про мій приїзд?
Вонґ захихотів.
— Ми легко дізнаємося про таке, — відказав він. — Вам не слід було бути таким допитливим, містере Раян. І точно не варто було приїжджати сюди.
— Що ж, але я тут, — відповів я. — І нічого не можу вдіяти з тим, що я такий допитливий... це моя робота — бути допитливим.
— Чого ви хочете? — вимогливо запитав Беллінґ.
— Я намагаюся дізнатися, чому було вбито Джоан Джефферсон. Згідно із задумом, я мав почати звідси, а тоді вже рухатися назад.
Його очі по-вовчому заблищали на худому блідому обличчі.
— То це правда... вона дійсно мертва?
— Так... вона мертва.
Чоловік зняв мішкувату кепку й відкинув її вбік. Його волосся кольору піску вже давно треба було підстригти. Брудними пальцями він провів по ньому, а його рот перетворився на тонку лінію.
— Що з нею трапилося? — запитав Беллінґ. — Ну ж бо... надайте мені факти.
Я розповів йому про загадкового Джона Гардвіка та його телефонний дзвінок, про те, як мене обманом змусили залишити свою контору і як я знайшов її мертвою, повернувшись. А ще сказав, що старий Джефферсон найняв мене, аби я знайшов її вбивцю.
— Він сказав, що його син хотів би знайти того, хто її вбив. Він відчував: це найменше, що він може зробити, аби вчинити так, як повівся б його син.
— А що робить поліція? Вони не можуть його знайти? — запитав Беллінґ.
— Вони нічого не знайшли. Мені теж не вдалося нічого з'ясувати. Ось чому я шукав вас.
— Із чого ви в дідька взяли, що я зможу вам допомогти? — вимогливо запитав він, пильно дивлячись на мене. Його худим блідим обличчям стікав піт. Беллінґ виглядав наляканим і злим.
— Ви могли б розказати мені дещо про Джефферсона, — сказав я. — Чи був він втягнутий у цю організацію з контрабанди наркотиків, до якої ви належите?
— Я нічого не знаю про Джефферсона! Тримайтеся подалі від усього цього! А тепер забирайтеся! Джефферсон мертвий, то нехай він таким і залишиться. Ну ж бо, забирайтеся геть!
Мені треба було більше насторожитися, та я цього не зробив, а тому постраждав. Помітив лиш, як Беллінґ поглянув повз мене на Вонґа. Я повернувся. Вонґ дулом револьвера вдарив мене у живіт. Коли я від болю сіпнувся вперед, він грюкнув мене руків'ям по маківці.
Я почув, як тихо запитую:
— Френк Беллінґ — англієць, правда ж?
І голос, схожий на голос головного інспектора МакКарті, відповів:
— Саме так, він англієць.
А проте худий брудний тип, котрий сказав, що він і є Френк Беллінґ, говорив із сильним американським акцентом. Чи можливо, аби в англійця був такий акцент? Я так не вважаю.
Раптовий гострий біль у моїй голові перервав ці думки, і я почув свій стогін.
— Гаразд... гаразд, — сказав я вголос. — Ти не так аж сильно поранений. Тебе просто вдарили по голові. Такого варто сподіватись у твоїй роботі. Пощастило, що живий.
Я розплющив очі, але бачити нічого не міг. Було темно, як у тунелі, але знайомий запах підказав мені, що я і далі у кімнаті, де Вонґ ударив мене по голові. Я повільно сів, морщачись од ще сильнішого болю, і легенько торкнувся ґулі на голові. Просидів так кілька хвилин, а тоді із зусиллям підвівся на ноги. Двері мали би бути позаду мене ліворуч. Я навпомацки рушив до них, знайшов дверну ручку й відчинив двері, а тоді примружився від слабкого світла на сходовому майданчику. Я стояв у дверному прорізі, прислухаючись, та чув лише слабкий гомін голосів на алеї внизу. Поглянув на годинник. Уже було п'ять хвилин на першу ночі. Отже, я лежав непритомний десь близько півгодини... доволі довго, аби Беллінґ та Вонґ утекли достатньо далеко.
Читать дальше