Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Він не давав їй нічого.

— Ти знаєш, де він жив після того, як залишив її?

— Джоан розповідала мені, що він орендував велику віллу в китайського азартного гравця на Ріпалс-бей. Я бачила її, — Лейла заздрісно зітхнула. — Вона дуже гарна... така велика біла вілла зі сходами, що ведуть до моря, з маленькою гаванню та човном.

— Джоан коли-небудь там бувала?

Лейла заперечно похитала головою.

— Її ніколи не запрошували.

Усміхаючись та кланяючись, увійшов офіціант і дав мені чек. Їжа, як виявилося, тут була сміховинно дешевою. Поки я платив, Лейла спостерігала за цим із радісним виразом обличчя.

— Ви задоволені? — запитала вона.

— Це була дивовижна їжа.

— Тоді давайте поїдемо назад у готель і займемося коханням.

Я був зараз у Гонконгу, де панувала дивовижна атмосфера підкорення почуттям, якій важко було опиратися. Крім того, я ніколи не займався коханням із китаянкою. Тож я відчував: відмовлятися не слід.

— Гаразд, — сказав, підводячись. — Давай повернемося назад до готелю.

Ми вийшли у галасливу темряву під акомпанемент стукоту тайл і рушили по Нейтан-роуд.

— Можливо, ви хочете придбати мені невеличкий подарунок? — спитала Лейла, беручи мене за руку і переконливо всміхаючись.

— Мене можна переконати. А що б ти хотіла?

— Я покажу вам.

Ми ще трохи пройшли вперед, а тоді дівчина повела мене в яскраво освітлений пасаж із крамничками. Перед кожною з них стояв, усміхаючись, сповнений надії продавець-китаєць.

— Мені б хотілося на пам'ять про вас мати каблучку, — сказала Лейла. — Це не повинна бути дорога каблучка.

Ми пішли в ювелірний, і вона вибрала каблучку з несправжнім нефритовим каменем. Прикраса не належала до надто гарних, але Лейла, схоже, була у захваті. Продавець попросив за неї сорок гонконгівських доларів. Щонайменше десять хвилин вони із Лейлою торгувалися, і врешті-решт дівчина отримала її за двадцять п'ять доларів.

— Я завжди носитиму її, — сказала дівчина, з усмішкою дивлячись на каблучку на своєму пальці. — І завжди пам'ятатиму про вас. А тепер давайте повернемося назад до готелю.

Після того, як ми залишили пором і коли я саме давав знак таксі, я її загубив. Те, що відбулося, я не можу зрозуміти навіть зараз. Троє кремезних китайців у чорних міських костюмах штовхнули мене, коли таксі уже під'їжджало до нас. Один із них вклонився й попросив вибачення ламаною англійською, у той час як двоє інших обступили мене. А тоді всі троє раптом пішли до авто, яке чекало на них. Я оглянувся навколо у пошуках Лейли, але вона зникла, так наче тротуар розсунувся і проковтнув її.

Я провів п'ятнадцять марних хвилин у пошуках Лейли, крокуючи то в один, то в інший бік широким підходом до порома «Зірка», а тоді, відчуваючи занепокоєння, змішане з роздратуванням, узяв таксі до готелю.

Старий портьє дрімав за стійкою.

— Лейла повернулася? — запитав у нього.

Він підняв важку повіку, безтямно поглянув на мене й сказав:

— Не говорити англійською, — і повіка знову опустилася.

Я пішов у свій номер. Двері Лейли були зачинені. Я прокрутив ручку, і двері відчинились у темряву. Намацавши вимикач, я увімкнув світло. Тоді заглянув у крихітну маленьку кімнату — Лейли там не було. Залишивши двері відчиненими, а світло увімкненим, я зайшов у свій номер, також лишивши двері привідчиненими. Сів на ліжко, запалив сигарету й став чекати.

Я прочекав трохи більше години. А потім, оскільки так було зручніше, простягнуся на ліжку. Ще через півгодини, заколисаний спекою та ситною їжею, заснув.

Я прокинувся весь спітнілий, мені було жарко й незручно. Ранкові сонячні промені просочувалися крізь жалюзі. Піднявши голову, я зиркнув на годинник: була уже без двадцяти восьма. Я сів і подивився через коридор на порожній номер Лейли. Відчуття жаху пробігло поза спиною. У мене виникло раптове передчуття, що з нею трапилося щось погане. Вона не втекла від мене — у цьому я був переконаний. Її викрали, і я здогадувався, чому: хтось вирішив, що вона не лише забагато знає, а й забагато говорить.

Я обмірковував, що мені робити. Устав із ліжка, зачинив двері свого номера, поголився та вмився, наскільки це мені вдалось у надтріснутому тазі. Одягнув чисту сорочку, а тоді, почуваючись препаскудно, вийшов у коридор, замкнув свої двері й рушив до сходів.

За стійкою сидів китайський хлопчик, можливо, онук портьє.

— Лейла не повернулася у свій номер, — сказав я.

Він збентежено захихотів і вклонився мені. Було очевидно, що малий не зрозумів жодного слова.