Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Вона була героїнозалежною, — сказав він. — Близько дюжини наркозалежних щотижня чинять самогубство.

— Чому ви такі впевнені в цьому? — запитав я.

— Кожен, у кого є ці два маленькі пристрої, — наркоман, — почав пояснювати МакФерсон. — Знаєте, як це працює? Вони кладуть героїн у згин фольги. Тоді тримають запалену свічку під фольгою і вдихають випари. Таке можна зробити за кілька секунд. Знаєте що? Найдурніше, що будь-коли зробив уряд, так це почав війну з курцями опіуму. Вони гадали, що викорінити це — найлегше з усього на світі. Курцям опіуму потрібні були кімната, ліжко та прилад для куріння, який не лише великий, а й дорогий. Нам завжди було легко знайти цю кімнату і розбити вщент такі прилади. Люльки для опіуму коштували багатенько, і курцям швидко набридло, що ми трощимо все й женемося за ними по дахах. Ми обманювали самих себе, що кладемо край торгівлі наркотиками, але як же ж ми помилялися, — він насунув капелюх собі на потилицю, дивлячись на мене. — Наркомани дізналися, що можуть отримувати героїн із морфію, і тепер усе, що їм було потрібно, — це шматок фольги та свічка. Вони могли вдихати цю отруту скрізь: у кінотеатрах, громадських місцях, трамваях, автобусах, таксі — будь-де. Поспостерігайте — і ви побачите шматочки лою зі свічки у найнеочікуваніших місцях. Це розповість вам, як повідомляє і нам, що хтось вдихав героїн. Куріння опіуму — згубна звичка, але вона не вбиває. А героїн, будьте певні, вбиває. Якби ми дозволили китайозам курити їхній опіум, то нині безнадійно не намагалися б впоратись із героїнозалежними.

Я потер підборіддя.

— Дякую за лекцію, та не вважаю, що Лейла вчинила самогубство, як не думаю і те, що вона була героїнозалежною. Я гадаю, що її вбили, а ці два маленькі предмети поклали сюди, аби ви їх знайшли.

Безпристрасне обличчя МакФерсона зовсім не змінилося. Він витягнув свою люльку й почав її набивати.

— Ви так вважаєте? — запитав він із ноткою сміху в голосі. — Головний інспектор сказав, що ви були приватним детективом. Я читав Чендлера і Геммета — усе, що пишуть, вони просто вигадують. А це — реальне життя.

— Саме так, — сказав я. — Що ж, не зважайте. Не думаю, що це дуже важливо.

— Чому ви вважаєте, що її вбили? — запитав він, нічим не демонструючи свого зацікавлення.

— У мене нема нічого, щоб вас переконати. Що ви робитимете з її речами?

— Заберу їх у відділок. Може, хтось заявить на них свої права. Старий дурень не знає, чи є у неї родичі. Я вже говорив із ним якось раніше — він ніколи ні про що не знає, — детектив підвівся. — Що ж, більше не завдаватиму вам клопоту, — він скинув Лейлині пожитки у дешевий фібровий чемодан, який знайшов на шафі. — Якби ви мали справлятися зі стількома схожими випадками, як доводиться нам, то б і секунди не обдумували усього ще раз.

— Упевнений у цьому. А це ідея.

Він замислено поглянув на мене.

— Яка ідея? — запитав він.

— Ті люди, які її вбили, хотіли б, аби ви не обдумували усього ще раз, правда ж?

Детектив несподівано всміхнувся.

— Та ну, годі. Ми мали справу із сотнями таких випадків самогубств...

Мене від нього вже нудило.

— Я почув вас із першого разу, — перетнувши коридор, я увійшов у свій номер. — Буду тут ще кілька днів. Якщо я раптом знадоблюся вам...

Він пильно поглянув на мене, трохи втративши свою самовпевненість.

— Чому ви гадаєте, що будете мені потрібні?

— Ну, ми могли б почитати разом якусь детективну історію, — відповів я і зачинив двері перед його обличчям.

Я відчув, що настала пора витратити трохи грошей старого Джефферсона: був упевнений, що портьє зможе розповісти мені більше, ніж сказав МакФерсону, якщо запропонувати йому грошовий стимул.

Побачивши, що МакФерсон пішов, я попрямував до стійки, за якою сидів старий китаєць. Він підозріливо подивився на мене, але коли я жестом вказав на телефон, то вимушено кивнув на знак дозволу.

Я набрав номер Вонґа Гопго. Той відповів негайно ж, так наче сидів біля слухавки, чекаючи на мій дзвінок.

— Пригадуєте мене? — запитав я. — Ви дали мені свою візитку в аеропорту. Мені потрібен перекладач.

— Для мене це буде великим задоволенням, сер, — відповів він.

— Зустрінетеся зі мною перед банком Шанхая та Гонконгу через півгодини?

Гопго відповів, що охоче прийде туди.

— Мені ще потрібна машина, — продовжив я.

Він сказав, що залюбки все для мене організує і цілком буде у моєму розпорядженні. Не схоже на те, що справи містера Вонґа Гопго йшли аж надто жваво.