Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

Вонґ вступив у довгу безладну розмову з портьє, а тоді, усміхаючись, повернувся до мене.

— Він не обманює, містере Раян. Дівчина помилялася. Джефферсон їхав рано-вранці й повертався пізно ввечері. Легко зрозуміти, чому ця дівчина не зустрічалася з ним і чому припустила, що він виїхав звідси.

— Тоді чому Джоан сказала, що він її залишив? — вимагав я відповіді.

Та портьє її не мав. Він втягнув шию, наче налякана черепаха, і примружив очі. Відтак заметушився, даючи зрозуміти, що, на його думку, він дав інформації на повну вартість тих грошей, тож був би радий, аби його залишили у спокої.

Вонґ сказав:

— Він не знає відповіді на це запитання, сер.

— Чим Джефферсон заробляв на життя? — спитав я, змінюючи тему розмови.

Портьє відповів, що не знає.

— Якісь європейці коли-небудь приходили до нього?

Відповідь була заперечною.

— А до Джоан приходили друзі?

І знову відповідь ні.

Із відчуттям роздратування та розчарування я усвідомлював, що прямую в нікуди. Ходив неначе замкнутим колом, хіба що Лейла казала правду.

— Джоан залишила щось зі своїх речей у номері, коли виїхала з готелю? — запитав я недбало.

Це запитання було пасткою, і портьє в неї потрапив.

— Ні, — мовив він через Вонґа, — вона нічого не залишила.

І тут я накинувся на нього.

— То як їй удалося вийти звідси з усіма пожитками, не оплативши свого рахунка? — вимогливо спитав я.

Вонґ зауважив справедливість цього запитання і погримав на старого. Той на мить завагався, а тоді, насупившись, буркнув, що вона залишила чемодан, але він тримає його замість плати за номер.

Я сказав, що хочу побачити цей чемодан. Після нетривалої розмови портьє підвівся і повів мене коридором до кімнати поруч із Лейлиною. Відімкнувши двері, він витягнув з-під ліжка чемодан із дешевої штучної шкіри.

Вонґ, який ішов слідом за нами, повідомив:

— Чемодан належав дівчині, сер.

Я оглянув чемодан. Він був замкнутий.

— Ви двоє, зачекайте зовні.

Коли вони вийшли, я зачинив і замкнув двері на засув. Зламати замки на чемодані не зайняло багато часу.

У Джоан були трохи кращі речі, ніж у Лейли, але не набагато. Я перекинув усе знайдене. На дні чемодана був великий білий конверт із загнутим клапаном. Відкривши конверт, я витрусив із нього глянцеву фотографію Германа Джефферсона — це була копія світлини, що дала мені Джанет Вест. Унизу фото було накарлюкано: «Моїй дружині Джоан». Я пильно поглянув на це суворе гангстерське обличчя, тоді поклав світлину в конверт, а конверт на те місце, де його знайшов.

Сівши на ліжко, я запалив сигарету. Мені було цікаво, як Джанет Вест за сотні миль звідси у Пасадена-сіті та Джоан у Гонконгу могли мати однакові фотографії. Сказав собі, що це Джефферсон мусів їх дати, але раптом у мене в голові виникло запитання. Я пригадав свою розмову з Лейлою. Сказане портьє не відповідало її словам... Хтось із них брехав. Навіщо Лейлі було обманювати?

Замислившись на мить, я прийшов до висновку, що немає жодного сенсу залишатись у цьому брудному маленькому готелі. Мені потрібно пошукати в іншому місці, аби знайти ключ до цієї таємниці.

Підвівшись, я перетнув кімнату й вийшов у коридор.

Вонґ, спершись на стіну, курив сигарету. Він випростався й поклонився мені, коли я вийшов. Портьє, вочевидь, повернувся до своєї стійки, бо тут його не було.

— Сподіваюся, усе добре, сер, — сказав Вонґ.

— Гадаю, що так, — відповів я. — Я їду звідси. А чи є готель на Ріпалс-бей?

Вонґ виглядав трохи здивованим.

— Так, сер. Там є готель «Ріпалс-бей», дуже хороший готель. Бажаєте, щоб я домовився про житло для вас?

— Якщо ви можете це владнати, то я б хотів поїхати туди негайно.

— Розумієте, сер, готель розміщений трохи віддалік. Якщо ви хочете побачити Цзюлун, то це вам буде не дуже зручно.

— Мене таке не турбуватиме. Скажіть старому, що я виїжджаю, і візьміть у нього мій рахунок.

— Ви більше нічого не хочете у нього запитати? — на обличчі Вонґа було помітне розчарування.

— Ні. Забираймося звідси.

Тридцять хвилин потому ми вже їхали «паккардом» уздовж чудової дороги у бік Ріпалс-бей.

Ріпалс-бей виявився чимось дуже особливим, і готель був йому до пари. На мою думку, уся ця земля з її горами та схованими бухточками зі смарагдово-зеленим морем виглядала краще за всі ті чудові місця, які я будь-коли відвідував, а мені свого часу пощастило відвідати їх чимало.

Вонґу вдалося винайняти для мене номер, вікна якого виходили на бухту. Він залишив мені «паккард» і пішов, ретельно кланяючись і запевняючи, що буде до моїх послуг, тільки-но я їх потребуватиму.