Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Вона мертва? — запитав я, відчуваючи, як напружилися м'язи мого живота.

— О, дуже, — через телефонну лінію я майже відчував запах диму його дорогого тютюну. — Було б добре, якби ви змогли впізнати її. Запитаєте сержанта Геміша.

— Ще один шотландець?

— Саме так. У поліції служить багато шотландців.

— Радий за Шотландію, — сказав я і поклав слухавку.

Через сорок хвилин я підіймався сходами, що вели до поліцейського відділка на Четем-роуд. Усередині величезного вестибюля відразу ж при вході висів на стіні великий стенд із жахливими фотографіями з моргу близько п'ятдесяти китайських чоловіків та жінок, тіла котрих знайшли у протоці й на вулицях, із проханням англійською та китайською мовами упізнати їх.

Черговий сержант провів мене у крихітний кабінет, де молодик із суворим обличчям та білявим хвилястим волоссям розглядав у папці папери. Він кивнув мені, коли я відрекомендувався, і назвався тим самим сержантом Гемішем.

— У вас є для мене тіло на упізнання, — сказав я.

Сержант витягнув із кишені прокурену люльку з кореня вересу. Схоже, уся гонконгівська поліція була помішана на курінні люльки. Я спостерігав, як він набиває її, поки холодні зелені очі Геміша розглядали мене без особливого зацікавлення.

— Саме так. Головний інспектор, здається, вважає, що ви можете її впізнати. Тіло виловили з протоки минулої ночі, близько другої. Від неї не залишилося багато. Судячи з вигляду, її зачепив один із поромних пароплавів.

Я відчув, як спітніла сорочка прилипає до спини.

Сержант підвівся.

— Ці чортові люди завжди вдаються до самогубства, — розговорився він. — Щодня ми збираємо по півдюжини трупів. Китайці, схоже, не ставляться серйозно до власного життя.

Ми рушили коридором, а тоді через двір пройшли у морг. Із кількості тіл під грубими простирадлами із саржі було зрозуміло, що робота сьогодні вранці аж кипіла.

Він повів мене до столу, накритого клейонкою. Тоді припідняв її край, щось там намацав і витягнув маленьку руку бурштинового кольору із каблучкою з несправжнім нефритом на пальці.

— Сьогодні на сніданок я їв яйця з беконом, — сказав сержант. — Якщо ви зможете упізнати її за каблучкою, то вбережете мене від ризику видати їжу назад.

Я поглянув на каблучку та маленькі тонкі пальці. Це була саме та каблучка, яку я купив Лейлі.

— Це та каблучка, — сказав я, і мені стало по-справжньому кепсько.

Сержант похапцем заховав її руку.

— Гаразд, я повідомлю головного інспектора.

Потягнувшись уперед, я підняв клейонку і якийсь час дивився на те, що залишилося від Лейли. Краще б я не робив цього, та повинен був попрощатися з нею. Тоді знову опустив клейонку на місце.

Я пригадав її зітхання з радісним вдоволенням після того, як ми так гарно вчора повечеряли. Знову побачив її міцно збудовану маленьку спину, коли Лейла йшла попереду мене. Ми не були довго знайомі, але їй вдалося мене вразити. Я відчув, що втратив когось важливого.

На іншому боці поромної переправи на мене чекав детектив. Це був великий червонолиций чоловік, який назвався МакФерсоном, — схоже, цим шотландцям не було кінця-краю. Поліцейським джипом він відвіз мене до готелю.

Детектив поговорив із портьє кантонізькою, а тоді взяв ключі від номера Лейли.

— Старий дурень дуже потайливий. Нам варто було б закрити цю діру. Він не визнає, що вона була шльондрою... проте не можу сказати, що я його звинувачую.

Я ненавидів його із сентиментальних причин. Лейла, як я вважав, заслуговувала чогось кращого в ролі епітафії, ніж того, щоб коп-шотландець назвав її шльондрою.

МакФерсон відімкнув двері її спальні й увійшов у крихітну кімнату. Я залишився в коридорі, заглядаючи всередину. Із професійною ретельністю він почав обшукувати кімнату. У шафі висіло лише три сукні, а в шухляді був тільки один комплект спідньої білизни. Пожитки дівчини виявилися жалюгідно скромними.

Поглянувши на дно шафи, МакФерсон несподівано гмикнув.

— Так я і думав... — пробубонів він, тоді нахилився й підвівся, тримаючи в руці маленьку смужку фольги. Він обережно вирівняв її. Виявилося, що це була станіоль із пачки сигарет. — Знаєте, що це таке? — запитав детектив, показуючи мені фольгу. Посередині неї була чорна задимлена пляма.

— Ну, скажіть мені, — відповів я.

Він нагнувся ще раз, пильно оглянув шафу і цього разу піднявся з крихітною, наполовину згорілою свічкою — такою, яку запихають у торт на день народження.

Детектив сів на край ліжка, тримаючи у руках фольгу та свічку.