Джеймс Чейз - Труна з Гонконгу

— Про дружину щось відомо?

Інспектор видихнув дим. Виглядав він явно знудженим.

— Вона була, звісно ж, повією. Ми намагаємось боротися з цією проблемою, але то не так просто. Цим дівчатам-біженкам дуже важко заробити на прожиття, і проституція для них — найлегший вихід. Ми поступово очищаємо місто, та це важка робота.

— Я намагаюся дізнатись, чому її було вбито.

МакКарті знизав плечима.

— Тут я вам не зможу допомогти, — інспектор із надією поглянув на стос паперів у себе на столі. — Я сповістив усю наявну в мене інформацію щодо цих двох лейтенантові Ретніку. Більше додати не можу нічого.

Зрозумівши натяк, я підвівся.

— Що ж, дякую. Я порознюхую тут навколо. Може, вдасться таки на щось натрапити.

— Сумніваюся, — він присунув папери до себе. — Якщо можу щось зробити...

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов на метушливу Квінс-роуд. Була вже половина сьомої. Американське консульство, напевне, зачинене. Звісно, я не надто сподівався отримати від них якусь корисну інформацію про Джефферсона чи його дружину. Якщо хочу одержати потрібні мені дані, то маю покладатися на те, що сам щось розкопаю. Та я не міг вирішити, з чого почати.

Близько години я блукав містом, розглядаючи крамниці, всмоктуючи атмосферу цього місця — і воно мені дуже подобалось. Урешті-решт вирішив чогось випити і пішов уздовж прибережного району в бік Ваньчаю. Тут було кілька невеличких барів, перед кожним із яких сидів навпочіпки китайський хлопець, гукаючи перехожих і запрошуючи всередину з хитрим поглядом і підморгуванням.

Я увійшов в один із більших закладів і сів за столик подалі від музичного автомата. З півдюжини американських моряків гайнували час у барі, п'ючи пиво. Двоє китайських бізнесменів з папкою паперів сиділи поблизу мене і палко про щось розмовляли. Кілька китаянок примостилися на лавці у кінці залу, хихочучи й тихо розмовляючи одна з одною, що було схоже на щебетання пташок.

Підійшов офіціант, і я замовив віскі та кока-колу. Коли він обслужив мене, китаянка середніх років, одягнута у жовтувато-брунатне із зеленим ціпао, з'явившись нізвідки, зайняла вільний стілець навпроти мене.

— Доброго вечора, — сказала вона, оглядаючи мене чорними очима. — Це ваш перший візит у Гонконг?

— Так, — відповів я.

— Ви не проти, якщо я складу вам компанію?

— Чому б і ні. Чи можу я замовити вам випивку?

Вона всміхнулася — на зубах у неї були золоті коронки.

— Я хотіла б склянку молока.

Я махнув рукою до офіціанта, який, здавалося, добре знав, що принести: він кивнув, кудись вийшов і незабаром повернувся з півлітровим кухлем для пива, повним молока.

— Їжа тут смачна, — сказала жінка, — якщо ви хочете поїсти.

— Ще трохи зарано. А ви не п'єте нічого сильнішого за молоко?

— Ні. Ви зупинилися у «Глостері»? Це найкращий готель.

— Саме це я й чув.

Вона оцінюючи глянула на мене.

— Ви б не хотіли познайомитися з гарною дівчиною? У мене є кілька дуже молодих і вродливих дівчат. Варто лише зателефонувати, і вони приїдуть сюди. Вам не доведеться вибирати когось, якщо вони вам не сподобаються. Я пошлю по них, але вони вас не потурбують. Вам треба буде лише сказати, чи хоч одна з них вас задовольняє, і я все організую.

— Дякую, але не зараз. Вам важко знаходити дівчат?

Жінка засміялася.

— Мені важко їх не знаходити. У Гонконгу забагато дівчат. Що ще вони можуть робити, крім розважати джентльменів? Гонконг переповнений вродливими дівчатами, які прагнуть трохи підзаробити.

Готель «Небесна імперія» був лише за дві чи три сотні ярдів від цього бару. Здавалося слушним припустити: якщо ця жінка керує місцевими проститутками, то вона могла знати Джоан.

— Мій приятель, коли він торік був тут, зустрів одну дівчину, яка йому дуже сподобалася, — сказав я. — Її звати Джоан Вінґчонґ. Я б хотів з нею зустрітися. Ви її знаєте?

На мить у чорних очах співбесідниці проступило здивування. Якби я уважно не спостерігав за нею, то міг би й пропустити цю швидку зміну виразу очей. А тоді вона засміялася, барабанячи по столу тонкими пальцями бурштинового кольору.

— Так, звісно ж, я її знаю. Це гарна дівчина... дуже вродлива. Вона вам, без сумніву, сподобається. Якщо хочете, можу зараз же їй зателефонувати.

Тепер настала моя черга приховувати здивування.

— Що ж, чому б і ні?

— Це моя найкраща дівчина, — продовжила жінка. — Ви не проти піти з нею у готель? Бо вона живе з батьками і не може привести джентльмена у свою квартиру. Це коштуватиме тридцять гонконгівських доларів за неї і десять доларів за номер, — усміхнувшись, вона показала золоті коронки на зубах. — І три долари для мене.