Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Щодоби повз Голкомб проходять не спиняючись вісім пасажирських поїздів. Два з них приставляють і забирають пошту. Ця операція, як свідчить відповідальна за неї особа, вимагає чималої вправності.

— Атож, сер, тут гав ловити не можна. Ті поїзди мчать, мов скажені, буває, що й по сто миль на годину. Так і гляди, щоб самим вітром з ніг не здуло. А вже коли починають летіти мішки з поштою, то й зовсім не до жартів. Достоту як у футболі: бац!.. бац!.. бац!!! Ні, ви не подумайте, я не нарікаю. Це служба почесна, державна , вона не дає мені старіти.

І справді, голкомбський поштовий експедитор, місіс Сейді Труїт — або тітонька Труїт, як звуть її в містечку, — в свої сімдесят п'ять років виглядає куди молодшою. Ця жилава, загартована бабуся, що пов'язує голову хусточкою і носить ковбойські чоботи («Найзручніше взуття — м'яке, як гагачий пух»), — чи не найстаріша з голкомбських старожилів.

— Був час, коли всі тут доводились мені родичами. Тоці ми називали це містечко Шерлоком. А вже потім з'явився отой зайда. Голкомбом звався. Він свині розводив. Отож набив гамана й надумався, щоб і містечко своїм ім'ям назвати. Ну, назвали, а йому що? Він собі спродався й майнув до Каліфорнії. А ми — ані руш. Я тут народилася, і діти мої тут народилися. І звідси ми — ні-ку-ди!

Одна з її дочок — місіс Мертл Клер, місцева поштмейстерка.

— Тільки ви не подумайте, що я дістала цю посаду завдяки дочці. Мерт навіть не хотіла мене брати. Але ж це така робота, що її мов з торгів продають. Хто назвав найнижчу ціну, той і забирай. Хе-хе!.. Хлопчакам воно, звісно, кривдно. Вони майже всі хотіли б приймати «пошту, атож, сер. От не знаю тільки, як би воно їм сподобалось, коли снігу намете до пояса, вітер аж дух забиває, а ті мішки — бац!.. бац!..

Посада в тітоньки Труїт така, що для неї і неділя робочий день. Отож і 15 листопада вона, як завжди, чекала західного поїзда, що проходив о десятій тридцять дві, коли з подивом побачила, як дві машини швидкої допомоги, переїхавши залізничні колії, повернули до садиби Клаттерів. І ця надзвичайна подія штовхнула її на небувалий вчинок — вона покинула свій пост. Нехай собі пошта падає куди хоче, а про цю новину треба негайно сповістити Мерт.

Того недільного ранку місіс Клер тільки-но налила собі чашечку гарячої кави, як до приміщення пошти вбігла тітонька Труїт.

— Мерт!.. — гукнула вона, але, перше ніж говорити далі, мусила звести дух. — Мерт, до Клаттерів поїхали дві швидкі допомоги.

— Де пошта з поїзда десять тридцять дві?

— Швидка допомога… До Клаттерів…

— Ну то й що? Це до Бонні. Мабуть, знову їй погано. Де пошта?

Тітонька Труїт примовкла: Мерт, як завжди, мала рацію, і останнє слово лишилося за нею. Та раптом у неї сяйнула нова думка.

— Але ж, Мерт, якщо це до Бонні, то навіщо дві швидкі допомоги?

Місіс Клер, що поважала логіку, хоч часом і трактувала її досить своєрідно, не могла не визнати слушності цього запитання. Тому вирішила зателефонувати до місіс Гелм.

— Мейбл напевне знає, — сказала вона.

Розмова з місіс Гелм тривала кілька хвилин, та, на превелике розчарування тітоньки Труїт, вона чула тільки уривчасте підтакування дочки, з якого було важко щось добрати. Більше того — поклавши трубку, місіс Клер і не подумала вдовольнити її цікавість, а натомість спокійно допила свою каву, повернулася до конторки й почала штемпелювати листи.

— Мерт, — не витримала тітонька Труїт. — Бога ради! Що сказала Мейбл?

— Мене це анітрохи не дивує, — мовила місіс Клер. — Надто коли подумати, як цей Герб Клаттер усе своє життя поспішав. Заскочить, було, сюди по пошту, то ні привітатись, ні подякувати не встигне — і вже назад. Скрізь гасав мов навіжений, до клубів записувався, всім порядкував, хапався за всяку роботу, а вона, може, іншим була потрібна. Аж ось і урвалось йому. Атож, не гасатиме більше.

— Чому, Мерт? Чому?

Місіс Клер підвищила голос:

— Тому, що він помер . І Бонні теж. І Ненсі. І хлопець їхній. Хтось постріляв їх.

— Мерт… що ти кажеш? Хто їх постріляв?

Не припиняючи орудувати штемпелем, місіс Клер відказала:

— Отой льотчик. Якого Герб позвав до суду за свої дерева. А коли не він, то, може, ти. Або хтось із сусідів. Усі сусіди — гадюки. Мерзотники, що тільки й ждуть нагоди плюнути тобі в обличчя. І так воно в цілому світі. Ти сама добре знаєш.

— Ні! — вигукнула тітонька Труїт, затуляючи вуха руками. — Нічого я не знаю!

— Мерзотники!

— Я боюся, Мерт…

— Чого? Як настане твій час, то нікуди не дінешся. І ніякі сльози не допоможуть. — Місіс Клер помітила, що в старої зволожніли очі. — Відколи одійшов мій Гомер, я не маю ні страху, ні сліз. І якщо хтось чатує тут поблизу, щоб перерізати мені горлянку, хай собі ріже на здоров'я. Чи мені не однаково? Усе це ніщо, як порівняти з вічністю. Затям собі: якби один птах узявся переносити через океан по піщинці за раз, то коли б він переніс усі, це був би тільки початок вічності. Отож краще висякай носа.