Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

Після прес-конференції Дьюї пішов до кабінету — кімнати, яку тимчасово надав йому шериф у своїй конторі. Там стояв письмовий стіл і два простих стільці. На столі лежали речі, що, як сподівався Дьюї, колись мали стати предметними доказами в суді: лейкопластир та шнур, зняті з жертв і тепер укладені в пластикові пакети (у розкритті злочину на них не покладалось особливих надій — і те, й те можна було придбати в першій-ліпшій крамниці по всіх Сполучених Штатах); зо два десятки збільшених глянсуватих фотознімків, зроблених фотографом з поліції на місці злочину, — розтрощений череп містера Клаттера, спотворене обличчя його сина, зв'язані руки Ненсі, закляклі мертві очі матері й таке інше. В наступні дні Дьюї просидів чимало годин над цими фотографіями, сподіваючись «раптом щось побачити», виявити якусь непомічену важливу деталь.

— Це як оті мальовані загадки, де питається: «Скільки тварин ви можете знайти на цьому малюнку?» От і я ніби розгадую таку загадку. Намагаюся знайти прихованих тварин. Я відчуваю, що вони тут є… аби тільки мені їх добачити.

І справді, одна з фотографій — то було зняте зблизька тіло містера Клаттера на матрацній коробці — вже дала важливе відкриття: сліди запорошених підошов з ромбічним рифленням. Ці відбитки, не видимі неозброєному оку, напрочуд чітко зафіксувалися на плівці під сліпучим сяйвом фотолампи. Разом з іншим слідом, знайденим на тій самій коробці, — виразним кривавим відбитком підошви з двома круглими вічками, — вони становили єдині «поважні докази», на які могло послатися слідство. Могло, але не посилалося, бо Дьюї та його «команда» визнали за краще тримати їх у таємниці.

Серед інших речей на столі Дьюї лежав і щоденник Ненсі Клаттер. Раніше він тільки перебіг очима записи, а тепер узявся уважно читати їх один по одному. Вони починались того дня, коли Ненсі минуло тринадцять, і уривалися десь за два місяці перед її сімнадцятиліттям. То був невигадливий життєпис досить розвиненої дитини, що кохалася в тваринах, любила читати, куховарити, шити, танцювати, їздити верхи. Чиста душею, славна дівчина, загальна улюблениця, вона вважала забавним «трохи пофліртувати», одначе «серйозно, по-справжньому любила тільки Боббі». Дьюї почав читати з останнього запису: «Приходила Джоліна К., і я навчила її пекти пиріг з вишнями. Репетирувала з Роксі. Увечері був Боббі, дивилися телевізор. Поїхав об одинадцятій».

Молодий Рапп, остання відома слідству особа, що бачила Клаттерів живих, уже був підданий детальному допитові, і хоч він цілком вірогідно розказав, як провів той «звичайний собі вечір» в їхньому домі, йому призначили повторний допит, із застосуванням «детектора брехні». Було очевидно, що поліція все-таки ще тримає його під підозрою. Сам Дьюї не вірив, що хлопець «хоч якимсь краєм» причетний до злочину, проте на початку розслідування Боббі був єдиною особою, якій можна було приписати хоч найменший мотив до вбивства. У своєму щоденнику Ненсі раз по раз згадувала про обставини, що нібито могли його спричинити: про наполегливі батькові умовляння «розірвати з Боббі», «не так часто з ним бачитись», про його застереження, що Клаттери, мовляв, методисти, а Раппи католики і, отже, для Ненсі з Боббі немає ніякої надії колись одружитися…

Коли надворі посутеніло, Дьюї на хвилину перервав роботу, щоб подзвонити додому й попередити дружину, Мері, що вечеряти він не прийде.

— Так, Елвіне, гаразд, — сказала вона, але Дьюї дочув у її голосі незвичну тривогу.

— Щось сталося? — запитав він.

— Ні-ні, нічого, — заспокоїла його Мері. — Тільки, коли вернешся, подзвони біля дверей. Я поміняла всі замки.

Тепер він зрозумів, у чому річ.

— Не тривожся, люба. Замкни двері й засвіти лампочку над ґанком.

Коли він поклав трубку, хтось запитав:

— Що таке? Мері боїться?

— Еге ж, хай йому абищо, — відказав Дьюї. — І вона, і всі кругом.

Проте боялися не всі. І вже, певна річ, аж ніяк не голкомбська поштмейстерка, безстрашна вдовиця місіс Мертл Клер, що зневажливо казала про своїх земляків:

— Страхополохи нещасні. Сидять ночами, тремтять, очі склепити бояться. А от я собі сплю спокійно, — хвалилась вона. — Нехай хто спробує утнути мені якусь штуку.

(Через одинадцять місяців група озброєних бандитів у масках спіймала її на слові: вони вдерлися на пошту й полегшили касу цієї достойної жінки на дев'ятсот п'ятдесят доларів).

Як звичайно, погляди місіс Клер не збігалися з думкою більшості її земляків.