Перрі затнувся. Йому впало в око, що Дік колупає виделкою під нігтями, не виявляючи ніякого інтересу до його сну.
— Ну то й що? — мовив Дік. — Він проковтнув тебе? Чи як?
— Та пусте. Це не має значення.
Насправді це мало значення, ще й яке! Кінець був дуже важливий, і Перрі чимало ним тішився. Одного разу він розповів про свій сон Віллі Джеєві й описав йому отого велетенського птаха — «щось ніби жовтий папуга». Звісна річ, Віллі Джей був зовсім інша людина — тонкого душевного складу, «святий». Він усе зрозумів. А Дік? Дік міг би й засміятися. А цього Перрі не зніс би: щоб хтось насміхався з папуги, який уперше явився йому вві сні років у сім. Оточений ненавистю і сповнений ненависті хлопчик-покруч, він жив тоді в сирітському притулку під наглядом суворих черниць, що жорстоко били його за обмочені простирадла. Одну таку розправу він запам'ятав на все життя. («Вона розбуркала мене. У неї був ліхтарик, ото ним вона й почала мене молотити. Била й била, аж поки ліхтарик зламався й погас, а тоді й далі била в темряві»). Саме тоді й приснився йому отой папуга — «більший за самого господа бога й жовтий, як соняшник», ангел-охоронець, що повидзьобував очі черницям, а тоді повбивав їх, хоч як вони «благали милосердя». Потім він обережно підняв Перрі, пригорнув до себе й поніс у рай.
Минали роки, й птах рятував його від усе нових і нових мук: на зміну черницям прийшли старші хлопці, батько, зрадлива дівчина, сержант у війську, але папуга, цей крилатий месник, не полишав Перрі. Отож і полоз, охоронець діамантового дерева, так і не міг його зжерти, бо його самого щоразу пожирав той птах. А потім — оте благословенне вознесіння! Вознесіння в рай, що являвся йому в двох подобах: одна з них була суто «чуттєва», коли Перрі почував себе могутнім, наділеним безмежною перевагою над іншими, а друга — цілком зрима.
— Наче десь у кіно. Та, мабуть, там я колись таке й бачив, у кіно, ото й запам'яталося. Бо де б іще я міг побачити такий сад? З білими мармуровими сходами. З фонтанами. А як спуститися в кінець того саду — видно океан. Колосальне видовище! Чисто як на Каліфорнійському узбережжі. Та найпривабливіше, що там було, це довженний стіл. Ти й уявити собі не можеш усього того їства. Устриці… Смажені індички… Сосиски… А садовини всякої, то вистачило б на мільйон великих ваз. І все те — розумієш, геть усе — безкоштовно . Цебто я можу не боятися й брати все, що очі бачать. Можу їсти донесхочу, і за це не треба платити ані цента. Через те я й знаю, що я в раю.
— А от я людина нормальна, — обізвався Дік. — Мені сняться тільки блондиночки. До речі, а ти чув, яке страхіття наснилося козі?..
Такий уже був Дік. Про що б не зайшла мова, він завжди мав напохваті якийсь соромітний анекдот. Але розповідав він добре, тож Перрі, хоча й любив показати себе цнотливим, і цього разу мимоволі засміявся.
*
Згадуючи про Ненсі Клаттср та їхню дружбу, Сьюзен Кідвелл розповідала:
— Ми були наче сестри. Принаймні таке відчуття мала я: немовби вона мені сестра. Перші кілька днів, як це сталося, я навіть не могла ходити до школи. Тільки вже після похорону пішла. І Боббі Рапп так само. У ті дні ми майже весь час були разом. Він хороший хлопець, у нього добре серце, але йому ніколи ще не випадало зазнати якогось страшного лиха. Скажімо, втратити близьку людину. Л тут іще до всього отой допит з «детектором брехні». Він, звісно, не ремствував, бо розумів, що поліція має робити своє діло. Мені, бачте, траплялося звідати горя, а от йому — ніколи, тож для нього було тяжко дізнатися, що життя — це не тільки гра в баскетбол.
Напередодні похорону ми з Боббі сиділи обіч залізниці. Сиділи й дивилися, як проминають поїзди. Якесь на нас найшло заціпеніння, мов на тих овець у сніговій. Аж раптом Боббі прочнувся й каже: «Треба б піти провідати Ненсі, ми повинні бути з нею». І ми поїхали до Гарден-Сіті. До похоронного бюро, воно на Головній вулиці.
Спочатку нас не хотіли пускати. Сказали, «до Клаттерів нікому не можна, крім родичів». Але Боббі не відступився, і зрештою хазяїн бюро — він знав Боббі й, мабуть, пожалів його — сказав: «Гаразд, заходьте, тільки щоб тихо». Ой, краще б нам туди не заходити…
… Чотири труни зайняли весь невеликий хол похоронного бюро, вщерть заповнений квітами. До початку похорону на труни мали накласти віка, і то цілком слушно, бо, незважаючи на всі зусилля хоч якось поліпшити вигляд жертв, враження вони справляли моторошне. Ненсі лежала в своїй червоній вельветовій сукні, її брат — у яскравій картатій сорочці; батьків убрали більш строго: містера Клаттера — в темно-синій фланелевий костюм, його дружину — в такого ж кольору крепову сукню. Особливо страшні в усій цій картині були голови небіжчиків, цілком обгорнені ватою, — наче розпухлі кокони, удвічі більші за дитячу повітряну кулю. Вата була чимось обприскана, мов штучний сніг на новорічній ялинці. Сьюзен одразу ж подалася геть.
Читать дальше