Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

А часом Дьюї чув у трубці голос якоїсь нервової дами, наполоханої чутками й теревенями, що їм, не було кінця-краю:

— Елвіне, я ж пам'ятаю вас іще малим хлопчиком. І я хочу, щоб ви сказали мені всю правду. Я любила й поважала містера Клаттера і не можу , рішуче не можу повірити, що цей достойний чоловік, цей правдивий християнин… щоб він бігав за жінками!

Та здебільшого телефонували поважні громадяни, щиро прагнучи прислужитися слідству:

— Ви ще не мали бесіди із Сью Кідвелл, подругою Ненсі? Я балакав з дівчиною і почув від неї одну річ, яка мене дуже вразила. Коли вона востаннє розмовляла з Ненсі, та сказала їй, що містер Клаттер уже тижнів зо три перед тим був не в гуморі. Ненсі здавалося, що його щось сильно непокоїть і він нібито навіть почав курити…

Або ще офіційні особи — урядовці, шерифи з інших округ штату:

— Може, воно чогось варте, а може, й ні, але один тутешній бармен чув, як два молодики розмовляли між собою про вашу справу, і в нього склалося таке враження, що вони мають до неї дуже близьке відношення.

І хоч жодне з цих повідомлень поки що не дало слідству нічого, крім зайвої роботи, було цілком можливо, що саме наступний дзвінок стане, як казав Дьюї, «тією ниткою, що потягне за собою весь клубок».

Цього разу, тільки-но взявши трубку, Дьюї почув:

— Я хочу зізнатися.

— З ким я розмовляю? — спитав він.

Чоловік на другому кінці проводу повторив ті самі дивні слова, тоді додав:

— Це зробив я. Убив їх усіх.

— Он як, — мовив Дьюї. — То скажіть мені, будь ласка, своє прізвище й адресу…

— Е ні, не вийде! — обурено озвався невідомий хрипким п'яним голосом. — Нічого я вам не скажу. Спочатку дайте винагороду. Надішліть мені гроші, тоді скажу вам, хто я. Тільки так.

Дьюї повернувся до ліжка.

— Ні, люба, — мовив він до дружини. — Нічого важливого. Ще один п'яниця.

— Чого він дзвонив?

— Хотів зізнатися. Але за умови, що спочатку дістане винагороду.

(Канзаська «Ньюс» пообіцяла тисячу доларів за відомості, що приведуть до розкриття злочину).

— Елвіне, ти знову куриш? Слухай, може б, ти хоч спробував заснути?

Та спати Дьюї не міг, навіть якби вимкнув телефон. Він був надто збуджений, надто засмучений і роздратований невдачами. Жодна з його «ниток» нікуди не вела, хіба що в глухий кут.

І все ж принаймні дві істотні речі було виявлено. По-перше, прибираючи одіж Ненсі, місіс Елейн Селсор, її тітка, знайшла застромлений глибоко в туфлю золотий годинник. По-друге, коли місіс Гелм у супроводі агента КБР пильно оглядала кожну кімнату в будинку на фермі «Долина» — чи все на місцях, чи нічого не бракує, — вона таки дещо помітила. Це сталося в кімнаті Кеньйона. Місіс Гелм додивлялася, додивлялася, все ходила по кімнаті, міцно стуливши губи, торкала рукою то Кеньйонові старі бейсбольні рукавиці, то його брудні робочі черевики, то нікому тепер не потрібні окуляри, і весь час бурмотіла собі під ніс:

— Щось тут не так. Ось бачу я, відчуваю, але не доберу, в чому річ. — І раптом згадала: — Радіо ! Де ж це Кеньйонів приймачик?

Ці два відкриття, зведені докупи, змусили Дьюї повернутися до «звичайнісінького пограбування» як можливого мотиву вбивства. Справді-бо, не міг же той годинник опинитися в туфлі Ненсі сам собою. Певно, дівчина, лежачи в темній кімнаті, раптом почула щось таке — звуки ходи, а може, й голоси, — що навело її на думку про злодіїв. Отож вона й поквапилася сховати годинник, батьків подарунок, яким дуже дорожила. Що ж до радіоприймача — сірого транзистора марки «Зеніт» — то тут не було жодного сумніву: він безслідно зник. Та все ж Дьюї не міг повірити, щоб цілу сім'ю було вбито задля такої мізерної поживи, як «жменька доларів і транзистор». Припустити таке — це означало геть перекреслити його уявлення про вбивцю чи, точніше, вбивць (Дьюї та його помічники дійшли певного висновку, що це слово треба вживати у множині). Ретельні помірковані дії злочинців свідчили про те, що принаймні один з них мав — і то безперечно — надто холодний і гострий розум, щоб учинити таке без попереднього розрахунку. З другого боку, Дьюї помітив кілька деталей, які ще дужче впевнили його в тому, що принаймні один з убивць у душі співчував своїм жертвам і, навіть убиваючи, жалів їх якоюсь химерною жалістю. Бо як інакше пояснити оту матрацну коробку.

Ця обставина належала до речей, що весь час не давали Дьюї спокою. Навіщо було вбивцям морочитись: витягати ту коробку з далекого закутка в підвалі й класти перед топкою, — як не на те, щоб зробити містерові Клаттеру зручніше, щоб у ту хвилину, коли над ним буде занесено ніж, йому не лежати на твердій цементованій долівці?.. До того ж, вивчаючи фотографії з місця злочину, Дьюї добачив і інші деталі, які начебто підтверджували його здогад про те, що були моменти, коли вбивця виявляв щось ніби людяність.