Реймонд Чандлер - Постріли в ресторані Сірано

— Певно, всі, хто таке чинить, не зовсім сповна розуму, — мовив Перрі.

— Ти за мене, голубе, не розписуйся, — відказав Дік. — Я людина нормальна.

Дік і справді так вважав. Він мав себе за людину цілком зрівноважену, із здоровим глуздом, може, навіть тямовитішу за багатьох інших. А от щодо Перрі, «крихітки Перрі», то він таки напевне «трохи схибнутий». І то ще м'яко кажучи. Минулої весни, коли вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас, Дік спостеріг у нього немало чудних рисочок. Де в чому Перрі був «чисто мов дитина»: пудив у ліжко, плакав уві сні («Тату, я скрізь тебе шукав! Де ти був, тату?»), а то ще «годинами сидів, смоктав пальця й усе роздивлявся оті свої бісові карти». Але в цьому проявлялася лиш одна сторона його вдачі, а були ще й інші. Хоч би його «диявольський норов». Перрі міг спалахнути люттю «швидше, ніж десяток п'яних індіанців», а проте ніхто цього й не помітив би. («Навіть коли він ладен був тут-таки порішити тебе, Ти про це й гадки не мав», — якось сказав про нього Дік). Бо хоч яка б лють його опанувала, а на вигляд він завжди залишався тим самим Перрі — похмурим хлопчиною з незворушними, трохи сонними очима. Був час, коли Дік гадав, що зможе взяти владу над цими холодними спалахами люті в душі товариша й керувати ними на свій розсуд. Але він помилявся і, зрозумівши це, втратив певність щодо Перрі, не знав навіть, що про нього й думати. Відчував тільки, що Перрі треба пильно стерегтися, і дивувався сам собі, чому він цього не робить.

— Десь у душі, — провадив Перрі, — глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити.

— А як же з отим чорношкірим? — спитав Дік.

Запала мовчанка. Дік відчував, що Перрі пильно дивиться на нього. Тиждень тому Перрі купив у Канзас-Сіті темні окуляри — модерні окуляри з дзеркальними скельцями в сріблястій оправі. Дікові вони не сподобались. Він сказав Перрі, що йому соромно ходити по вулицях з людиною, яка носить «отаке чортзна-що». Насправді його дратували дзеркальні скельця: було неприємно, що очі товариша сховані за тими блискучими заслонами.

— Так то ж чорношкірий, — сказав Перрі. — Це зовсім інша річ.

Нехіть, з якою він промовив ці слова, збудила в Діка підозру.

— А ти справді вбив його? — запитав він. — Усе воно так, як ти розказував?

То було дуже важливе запитання, бо весь його інтерес до Перрі й оцінка його вдачі та можливостей грунтувалися саме на отій товаришевій розповіді, як він колись забив на смерть одного негра.

— Аякже. Тільки ж… то був чорношкірий. А це різні речі, — відказав Перрі. — Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло … Не вірю я, що все воно може так просто минутися. От не вірю — і край. Вчинити таку річ — і кінці у воду? Ні, не може бути. Оце ж бо й не дає мені спокою… ні на мить не йде з голови. Щось таки має статися.

Хоча Дік у дитинстві ходив до церкви, проте віри в бога «й близько не мав». Та й забобонами ніколи не переймався. На відміну від Перрі, він не вірив, що розбите дзеркало тягне за собою сім років невдач, а відсвіт молодого місяця на склі віщує лихо. І все ж оті лиховісні передчуття Перрі збудили й в ньому непевність. Були тепер моменти, коли і в його голові снувалася болісна думка: чи можливо, щоб вони «замели всі сліди після такого діла»?..

І раптом він гримнув на Перрі:

— Ану замовч, ти!

Тоді ввімкнув мотор і вивів машину на курну дорогу. Ген попереду в теплому промінні сонця підтюпцем біг собака.

Гори. В білястому небі ширяють яструби.

Коли Перрі запитував Діка: «Знаєш, про що я думаю?» — він розумів, що починає неприємну для товариша розмову. Та й сам він, хоча б тільки через це, волів би її уникнути. Він був згоден з Діком: до чого без кінця ворушити цю історію? Але інколи просто не міг себе стримати. Час від часу його охоплювало почуття безвиході, нараз «верталося оте все» — сліпучий голубий спалах у темній кімнаті, скляні очі великого іграшкового ведмедика, — і у вухах починали відлунювати ті самі кілька слів: «Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!» Зринали в пам'яті й інші звуки: дзенькіт срібного долара, що покотився по підлозі, обережні кроки на дерев'яних сходах, хрипкий віддих, сапання, судомне хлипання людини з перерізаним горлом.

«Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті…» — цими словами Перрі признався в тому, в чому «страх як не любив» признаватися. Та й, зрештою, хіба не «боляче» усвідомлювати, що ти «не зовсім повноцінний», а надто коли ти не винен у своїх вадах, хоч які б вони були, а мабуть, «з ними й народився». Згадати лишень його сім'ю! Що з нею подіялось! Його мати, безпросипна п'яниця, померла, захлинувшись у власному блювотинні. З усіх її дітей — двох синів та двох дочок — лиш наймолодша, Барбара, жила по-людському: одружилась і мала свою сім'ю. Друга дочка, Ферн, вистрибнула з вікна готелю в Сан-Франціско. (Перрі завжди переконував себе, що вона «впала ненароком», бо він любив сестру. «Ферн була така славна дівчина, така обдарована — вона чудово танцювала й голос мала непоганий. Якби їй хоч трохи повелося, вона б чогось таки досягла, вибилася б у люди». Гірко було уявляти собі, як вона залазить на підвіконня й падає з п'ятнадцятого поверху). А старший брат, Джіммі, — він довів свою дружину до самогубства, а тоді й сам застрелився.